Людмила ВАКУЛIНСЬКА | А я живу, неначе на краю

Народилася в місті Гуляйполе Запорізької області. Після закінчення філологічного факультету Запорізького Державного Університету працювала в ЗДО «Сонечко» з 1986 року, спочатку вихователем, вже близько 22-х років вчителем-логопедом.

А я живу, неначе на краю

Сховалося у памʼяті містечко,
І навігація записана в душі.
Там отчий дім. Моя земля і серце —
Найкращі спогади і молоді роки.
Я там живу, я знов туди вертаюсь:
Біжу уранці на роботу в дитсадок,
Я там — своя, мене усі там знають,
Там всі живі! Там з нами завжди Бог!
Реальність ще страшніша, ніж кошмари,
Прокинувся, а тут іде війна…
Лиш там, вві сні щаслива я буваю,
Найкраще місто — пташка степова.
Там зорі падали у серпні у долоні,
Там вітер колисав всі наші сни.
І осінь посріблила ніжно скроні,
Там ми жили щасливо, до війни!
А на День міста сяяли салюти,
І музика лилася звідусіль!
Там земляки мої — найкращі люди,
Там світлі спогади, з минулого і мрій!
Тримайся, Гуляйполе! Не здавайся!
Ти маєш силу й велич світову!
Нехай живе твоя душа і братство!
Тримає дух козацький булаву!

***
А за вікном кружляв лапатий сніг…
Чужа зима писала акварелі…
І ніби зупинився часу лік:
Ми живемо давно в чужих оселях.
А десь зима снігами закидає
Стражденне місто в згарищах руїн.
Там наші душі, але нас немає.
Там лише памʼять на скелетах стін…
І знов зима! Красива, та чужа,
Жбурляє снігом у замерзлі душі.
І не дає ні крихітки тепла,
Усім, хто помикатись світом мусить.
А очі замиловує пейзаж:
Всю сірість днів зима гаптує білим.
І хочеться отримати екстаз,
У сніжній окунувшись заметілі.
І хочеться забутись хоч на мить
І заглушити в серці ноти болю.
Яке безперестанку так щемить
За тим життям, що бУло в Гуляйполі.
І знов зима, красива, та чужа,
Жбурляє снігом й не дарує свята.
Четвертий рік для нас усіх зима:
Як на хресті: кривава і розпʼята…

***

Гортає осінь швидкоплинно дні:
Упереміж із сонцем і дощами…
Злітає листя тихо до землі….
А в голові: «Що далі буде з нами?»
Проходять, як в тумані, дні війни,
Життя відкрило в долі сайт воєнний.
Все більше термоядерних новин,
Все менш цікавлять нас буденні теми.
А за вікном яскраво-модний фон,
І вітер грає музику в мінорі.
Знов дзенькає сердито телефон,
І сповіщає про ракети й дрони.
Ця небезпечна долі карусель
Нас крутить всіх уже четверту осінь.
І вже нема в розмовах інших тем:
— Як ви? — Живі! І неприкайні досі.
…. А осінь знов чарує за вікном,
Та край чужий в обійми не приймає..
Життя не наяву, а ніби сон,
Та він, на жаль, уранці не зникає…

***
Ми живемО, неначе на вокзалі…
Вже час рушати, та нема куди.
В майбутнє? — ще квитків немає,
В минуле? Уже спалені мости.
Валізи нерозібрані в куточку,
У сумці непотрібний ключ бринить.
А у душі намотані клубочки
Із спогадів, із болю і жахіть.
І потяги чужі проходять мимо,
Фіксує час табло, як на пероні.
Вплітає доля павутинки сиві,
І забирає рОки мудрий Хронос.
Ми — подорожні не по власній волі,
Вже час рушати, та квитків нема…
На завтра планів не дає нам доля…
І лиш в природі: після осені — зима….
Ми живемо, неначе на вокзалі:
Не грішні наче, та і не святі.
Життя нові маршрути підкидає,
Але у касі не знайти квитків…

***

А я живу, неначе на краю:
Між прірвою й стрибком у невідоме.
Вже мала б впасти, але ще стою
У поєдинку з викликами долі.
Що буде далі? Прес-реліз в путі,
Без оголошень на щасливе завтра.
Якщо живу, то маю далі йти,
а інтуїція веде вперед, як карта.
І кожен день, немов нова межа,
Нові стрибки і повороти долі.
Іду вперед як по лезУ ножа,
Над головою — шум ракет і дронів.
Життя як виклик, без стабільних дій,
Але жива! Дай, Боже, сили жити
В реальності зашкварених подій
Не втратити себе і ще любити!
Ми всі живЕмо, наче на краю!
Але надія поставляє силу!
Бо світло завжди переможе тьму!
І на межі трима любов і віра!

***
Колись ми скажемо: «Було!»
Колись напишемо: «Минуло!…»
Розбуджене прадавнє зло,
Що світ навік перевернуло!
Час не стоїть… Усе мина…
Закон природи — аксіома:
Не переможе світло тьма!
… Усе мине: війна і втома!
Та не мине душевний біль,
Колись лиш згладиться з роками…
І зникне камуфляжний стиль
У нас з життєвої програми.
Усе минає… Пройде й це!
Дай, Боже, сили пережити!
Ненависне війни лице:
Ми всі заручники в цім світі!
Змінився настрій й лексикон:
Воєнні в нас неологізми.
Молюся до святих ікон:
Хай стигне ця кривава тризна!
… Колись ми скажемо: — Було….
Усе минає й це минеться….
Оте «рашистьське СВО»
Рубцями залишиться в серці…

***

Привіт, садочку! Хай тобі насняться
Твої найкращі безтурботні дні,
Коли каштани квітнули у парку,
Й щоранку поспішали малюки.
Там музика і сміх завжди лунали:
В свята-концерти, в будні-заняття….
З тобою ми не тільки працювали,
Гортали разом сторінки життя:
До тебе ми дітей своїх водили,
Бували разом в радості й в біді.
З тобою разом трохи постаріли,
Та молодість давали дітлахи!
Ти був нам другим домом як опора.
А колектив наш як одна сімʼя.
Найкращий дитсадочок в Гуляйполі!
Моя надія й молодість моя!
Нехай тебе там вдома колисають
Приємні спогади з історії садка.
Серед руїн тепер душа блукає,
Там іграшка забута нас чека…
Розбиті вікна… ми колись їх мили…
І гірка поржавіла, й карусель…
Так, ворог понівечив твоє тіло,
Та ти живий у спогадах людей!
Привіт, садочку, хай тобі насняться
Твої найкращі безтурботні дні…
Коли каштани квітнули у пАрку!
Хай згинуть швидше орки-вороги!
А ми ще будем із світлин всміхатись!
А ми ще прийдемо усі на твій поріг!
Бувай, садочку, хай над нами завжди
Твій сонячний сіяє оберіг!

***
А осінь плакала дощем…
А вранці розкидала роси…
Окутує полинний щем:
Не вдома ми четверту осінь..
Життя змінило свій маршрут,
Все, чим жили, закрило димом.
Чужа домівка… Ми ще тут,
А серце в рідний дім хотіло….
… А там війна! Страшна й кривава,
Стирає все з лиця землі.
Як в пеклі: згарища й заграви,
Як спрут, скрізь слуги сатани,
А ми життя взяли в оренду:
Житло, роботу, майбуття….
Пекучий біль стискає серце:
Назад немає вороття…
А поруч осінь йде по сходах:
Ошатна пані, велич, стать…
Весь шарм осінньої погоди
Душі дарує благодать.
По відчуттям так млосно й щемно:
Життя в оренду… Якось так…
А за вікном красуня осінь
У вальсі відбиває па…

***
Вечір знов зустрічає не тишею…
Ріже вуха сирени звук.
На папері доля не пишеться…
Повернув час в зворотний рух
І не снилося нам, й не гадалося,
Що хтось випустить ген війни.
Дрони в небі літають зграями…
Де ж ті, Боже, спокійні сни?
МІГи, КАБи, шахеди… Людоньки!
Чи весь світ вже зійшов з ума???
Чи застанемо правосуддя ми?
Рік четвертий іде війна….
Літо гріється десь на околиці,
А на фронті суцільний жар.
А в душі та ж зима морозиться…
Місяць виглянув із-за хмар.
І так тошно йому і болісно
Бачить землю в кривавій млі.
Похилив у скорботі голову,
І сховався в спасенній тьмі.
Знову вечір стрічає не тишею…
Знову вранці сирени ток.
Свою долю власнОруч пишемо,
Із надією поміж строф.

***

Не обіцяє доля коректив,
На чистовик життя не написати.
Із пісні вже не викинути слів,
Несемо хрест, який судилось мати….
Малює час життєве полотно
На фоні згарищ, вибухів і тліну.
Колись ми скажем:
— З нами це було!
Війну здолала ненька-Україна!
Ми кола пекла за життя пройшли,
Свої борги кармічні відмолили.
І вже колись напишемо вірші.
Про Перемогу віри, честі й сили!
Не обіцяє доля коректив,
Літопис днів ми пишемо щомиті:
Хтось у окопі кине купу слів,
Хтось епітафій скаже на граніті…
Настане день, коли загине зло,
І зникнуть дрони в нашім піднебессі.
Лиш зморшки скорбно ляжуть на чоло,
І рани болем заятрять на серці….

***

Мабуть, вітром думки навіяло…
Сонце в голову напекло….
Це б ми вже на городах сіяли….
Це ж було колись, ой, було…
А в повітрі бузкові прянощі,
І тюльпанів природній шик….
У садах рій бджолиний газдиться,
І кружля пелюстковий сніг….
Замилована, зацілована
Мого міста весняна краса
Здичавіла стоїть, та нескорена
Гуляйпільська моя земля….
Мабуть, вітром думки навіяло:
Вже четверта прийшла весна…
Сієм те, що життям наділено,
Під ногами — чужа рілля…

***
Так хочеться вернутися додому,
Не в думках, не у снах, а наяву.
У місто, що лежить посеред поля –
Перлину найкоштовнішу мою.
Там отчий дім, моя земля і небо,
Дороги, де ходила сотні раз.
Ні золота, ні срібла вже не треба,
Аби лиш повернутися в той час.
Ой, доле-доленько моя,
Куди б мене ти не водила,
Сюди завжди вертаюсь я,
На землю, що мене зростила.
Я мрію повернутися додому.
Де навесні завжди квітковий рай,
Де сила предків і печать історіі,
У славний гуляйпільський край.
Там, де вітри співали колискові,
Де пахло хлібом, сонцем і дощем,
Де прапор — небо і пшеничне поле,
І загадковий зорепад ночей.
Ой, доле-доленько моя,
Куди б мене ти не водила,
Сюди завжди вертаюсь я,
На землю, що мене зростила.
Так хочеться вернутися додому,
Обняти хату й вишеньку в саду,
І зникне біль і вся душевна втома,
Бо лише тут розраду я знайду.
І всупереч усім незгодам долі.
Дорога приведе мене назад –
В край степовий, в місто Гуляйполе,
Вдихну я дому рідний аромат.

***

Оця війна залишить чорний слід,
Криваві рани на тілах і в душах,
І безневинно вбитих заповіт,
Що ми за них життя дожити мусим!
Сльозами й кров‘ю пишуться рядки.
Історії великоі країни!
Щоб з вами ми щасливо зажили,
Везуть на вічний спокій домовини….
Та долю нам не вдасться оминути,
Бо всі дороги зорані війною,
Але вже швидше хочеться почути,
Що можна повертатися додому!
Та не у кожного лишився власний дім,
Хіба що пам‘ять в серці й на світлинах.
В чужих квартирах мріємо про мир
І розуміємо життя криваву ціну.
Полонить душі літній краєвид,
Та біль у серці радість не впускає:
Десь там у полі захисник стоіть,
Бо там межа між пеклом і між раєм.
Дай, Боже, сили і наснаги жити.
В чужім краю зробитися своїм,
Цю чашу горя нам гуртом ще пити,
Щоб поскоріше наближати Мир!

***
Я з того міста, що живе у снах,
Я з того міста, що лиш на світлинах,
Навіки закарбоване в думках,
Де ми жили спокійно і щасливо.
Там, де жили мої батьки,
Де все було легким і зрозумілим.
І хвилі днів над Гайчуром пливли.
Де залишились дорогі могили.
Я з того міста, де живу у снах,
Куди завжди хотілось повертатись,
Воно над степом линуло, як птах,
І гріло нас завжди, як рідна мати.
Я з того міста, що відоме всім —
Махновський край завжди стояв за волю.
Там моє серце і батькІвський дім,
Колиска роду — рідне Гуляйполе!
Де взяти сили й підібрать слова,
Щоб свої дУми в пісні передати?
Тримайся, рідне, пташко степова,
Ти зранене, та будеш ще літати!
Бо не бува минулого в душі,
Я там живу: у сні чи віртуально.
Тепер там місце пекла на землі,
Там бій зі злом зашкалює реальність.

Людмила Вакулінська
Фото Діани Приходько та з відкритих інтернет-джерел