Олег ГОНЧАРЕНКО | Вітри несли у даль їх звуки

5 августа – земной День рождения выдающегося украинского поэта, писателя, публициста, переводчика, краеведа, лауреата двадцати пяти украинских и международных премий, автора более сорока книг Олега Гончаренко (5.08.1959 – 20.06.2024). Он ушел в 64 года. Мировая литература понесла непоправимую утрату, но память о нем будет вечно жить в наших сердцах…

ВІТРИ НЕСЛИ У ДАЛЬ ЇХ ЗВУКИ

Недоспівана пісня

Так, талант неотруджений важче ярма,
а зневажене й золото – легше полови…
Та страшніше, здається, нічого нема,
ніж розгромлена музика й зраджене слово –
недоспівана пісня, затоптана в бруд,
єретична молитва, не варта і свічки,
труд, на котрий жаль розуму, серця і рук,
будень, побут, розруха, звичайність і звичка…
У яких нині «правдах» шукати генез?..
Відтепер вже ніяких «релігій» не визнаю!
Хочу в день, де так щемко звучав полонез…
Хочу в ніч, що така, як… розлука з Вітчизною…
Хочу в час, де є шанс догукатись до Бога…
чи хоча б до вогню, небайдужого… злого…

* * *
«Побідні» мислі і «розгромні» мислі
ведуть смертельний бій за розум твій…
Важливо не затверднути на місці,
людино, щоб лишитися живій.
Заради мрії, пісні і свободи,
не углибай у «мудрість» злих віків:
елегії нудні й горлаті оди –
ворони й чайки – птиці смітників.
Вони і є – лукавого загін…
З ними ти зиму смертну ймеш, мов літо…
Вони й на віщій площі, ген, молитву –
голубку-мисль терзають на загин…
Синь неба, в дань їм віддана, – не даль…
Їм звити в голові гніздо не дай…

* * *
«Повинен…» «Зобов’язаний…» «Так треба…»
Скільки всього, чому б додати «лже…»!
Якщо все й зробиш по Скрижалях Неба,
юрба лиш прокляне і заірже.
А є ще ранок. Вітер є гривастий.
Ще «син біжить, як горлом кров біжить…»
Є все для щастя. Та немає щастя
тому, хто взявся правильно прожить –
не гріб чинів, багатств і привілеїв,
не кинув зброї, не продав сідла.
Десь визнали й догмати Галілеї…
А ти ще смерть не визнаєш села,
хоч сивина вже піниться в чуприні,
хоч, загнаний, упав учора кінь,
хоч вже й тече у пращурів долину
із чорних міст злий поминальний дзвін.
Вже й знаєш – ноти по тобі нуртують,
і на твоє сичить голота, як вужва!
На що надієшся? На те, що хтось, та чує
(Син? Бог? Народ?) й копичить ще Слова.
11.10.2022

* * *
ДОСПІВАНА ПІСНЯ
Збулися передбачення зловісні:
у лунах десь твій голос догоря…
Щось є сумніше за погаслу пісню?
Хтось є сумніший за німого кобзаря?
Тож світові по чім тебе впізнати?!
Невпізнаного світ тебе й мина…
Коли замислював ще «Місячну сонату»,
хіба ж ти знав, що вийде «лунною» вона?
І не чекав на підлі сирість й сірість,
коли розмай розбурхував років.
Та ось пізнав трагічну долю сиріт,
судьбину драматичну байстрюків!
Не любить менестрелів мертвих людство.
А ти йому пожалував усе ж?!
Несе тебе безмежжям, як пелюстку.
Безмежжя ти наврочено несеш.
На згарищах смеркають і смереки…
Набукли буки… Задубіли геть дуби…
Тобі іти над ними ще далеко.
Хоч скрипку в цій імлі не загуби!
Спинися. Ще над Всесвітом зависни.
Отак чекай, поки зійде зоря,
поки забудеш передбачення зловісні,
поки в пітьмі твоє мовчання догоря.

* * *
Все життя намагаюсь тебе я зіграти –
осягнути бентежну твою Таїну…
Й просто струни, здається, пиляю, мов грати,
прориваючись в давню весну,
прокрадаючись в стуму полинної ночі,
під плакучі октави небес,
де нуртують ще марева, дивні й урочі,
де вмирав я, згоряв, і воскрес.
Знов неначе кидаюсь на штурм!
Та смичок так фатально зісковзує з деки…
Я забув – і яка ти. Не знаю – і де ти.
Ще лиш чую тихенький ноктюрн,
який чув в ірреальності степу тоді я.
Все життя намагаюсь зіграти надію…

* * *
Ви за те не судіте, братове, мене,
що роки я розхлюпав даремно, як ноти.
Я не знав, що життя швидко так промайне,
працював, «як усі», – від зорі – до суботи…
І чекав, коли прийде натхнена зима, –
вірші виспівать, виписать не прохололе:
влітку і намагатись, повірте, дарма
щось творити хоч зрідка, хоч трохи й поволі.
Влітку чується слово, та падаєш з ніг
од роботи, сягнувши під жевріння вишні.
Тож, коли випадав перший, чистий ще сніг,
серцю рим озивалось нових… і колишніх,
котрі плакали довго і рвали мене
на тривоги, на болі, на скрики і ноти.
Знов спішив я, бо знав, що й зима промайне, –
у буття не буває так довго «суботи»…
10.06.2024

* * *
Знов продзижчала над чолом хвилина,
жалюча і безжальна, як оса…
Сонце, коханій опустившись на коліна,
так просто і все більше пригаса…
За видимість цю стерпів би злий рій!
Не ворухнись, моя ясна і світла пані,
дай насотатись розуміння мрій,
щоб легко згинути затим в тумани п’яні.
Бач, місяць вже являється, мов кома, –
реальнішає в обрію завої!
До завтра виростуть у дикі хвилі кола,
які збудили на Воді ми тут з тобою…
7.06.2023

* * *
ВІТРИ НЕСЛИ У ДАЛЬ ЇХ ЗВУКИ
Вірш-надія…
Сурмач замислив Благовіст
і вирвав сурми з мли розпуки,
щоб над проталинами міст
вітри несли у даль їх звуки.
Він точно так відчув момент,
коли весна вернулась знову.
Сопілку взяв – на постамент,
пісні сопілки – за основу.
Він міражів мажорний тон
одразу визначив, як сталий.
Заграв – рвав нотами бетон.
І цілі поверхи злітли,
іще й повнісінькі «міщан»
та «обивателів», колишніх!
Він всіх прощав і всім прощав,
бо відчував себе – всевишнім.
І оживали люди ті,
і дивувалось з них багато,
бо вже й забули в темноті,
що вміють слухати й літати.
Лишивши в «комуналках» зло,
народ шугав, і попри втому!
Пісні, мов пелюстки, мело…
Весна верталася додому…
29.04. 2023

* * *
І на телеекрані синім
неждано правда прогляда, –
сиплять провидиці осінні,
що «наступают холода».
Зима бреде з-за лісосмуги,
уже промерзлої наскрізь.
І зачаївся світ муругий,
що знов нагрітись забаривсь:
був просто розцвітав щоденно
і дива з див од Бога ждав,
і спав, коли ставало темно,
а коли смертно, пропадав.
Тепер папахи крон кудлаті
на древа одягає він
і будить страх у кожній хаті
голодомору, зла, сивин…
Світ помиляється в малому –
що впертюхів характер зник:
ідуть у холод, як додому,
дитя і жінка, й чоловік.
Він – од ваги пізнань сутулий…
Вона – живуча, як вина…
Воно? Його й шторми не здули!
Ще веремія весняна
тут погуляє, і вже скоро.
Світ подивується: «Розтав?!»
Воспрянуть люди в добру пору,
заквітне сад, схлюпнеться став.
11.10.2022

* * *
ТУТ НЕ ЗАПАМ’ЯТАЮТЬ НАС, СУМНИХ
Не стане сили кинути містки,
мій друже, – навчимося ми літати,
аби долати і роки, й річки,
і кимось скрізь навергані загати.
Нехай мости будують молоді
для ще молодших, що й біди не стріли,
ми ж навчимось ходити по воді
і розгортати радісні вітрила.
У старості є, бач, своя краса,
тож будемо красиво так старіти –
і сохнучи, іскрити, як роса,
й сумуючи, сміятися, як діти.
Тут не запам’ятають нас, сумних:
ми ще залишим крила і для них.
21.04.2023

* * *
«Так ніхто не кохав…», «Так ніхто не любив…» –
окликаються «збої» Сосюри…
І у неба глибинах горять голубим
так манливо аяти і сури
невідомих релігій, нечитаних Книг,
у яких ти звучиш, наче притча…
Ох, якби ж я, кохана, вернутися міг,
я б вернувся у юність і тричі…
До найвищих висот «плагіату» готов
я упасти заради звучання
твого шепоту лиш, моя зоре печальна.
А інакше, як вивіриш тон
мантр ластівок і молитов голубів?
Так ніхто не кохав! Так ніхто не любив…
10.04.2023

* * *
НІЧ У СТЕПУ
Куди тебе зманило проти ночі –
ти ж розучився плавати «всліпу»
(коли вже очі бачити не хочуть…)
прерізним ріднотрав’ям у степу?
Подумай! На висотку придоріжну сядь.
Чи ти готовий знов золото пить?
Того й дивися – обрієм поріжешся
чи в даль шубовснеш, аж залопотить!
Степ й не таких іще несамовитих гне,
що стежили стожарну стежку теж…
Ніхто тебе із чарів цих не витягне:
у марева підеш – як пропадеш.
Дороги степу не осилює ідущий:
в цих безмірах – лиш жертва той, хто йде.
Загубиш тут навіки серце й душу –
не зможеш дихати й любити бозна де.
Якщо ти в іріях нежданий і незванний,
на прощу кращих краще й не виходь:
ніч у степу – омана із тумана,
який так лагідно навіює Господь
у родові урочища урочі.
НАВІКИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ СЮДИ.
Куди ж тебе зманило проти ночі?
А втім, іди… якщо зманило. Йди!
2.04.2023

* * *
МУДРЕ БЕЗУМСТВО
Я помічаю зажуру
на підвіконні кухні:
вона розтеклася калюжею
під горщиком з трупом герані.
Я помічаю зажуру
раптом, на денці, в кухлі,
в теміні, криком лудженій,
в рані, неначе в рані.
Зажура така невгамовна,
як немовля хворе,
в якого ще й ріжуться зуби.
Зажура – кавалок вовни,
потвора і страх повтору
гибіння, гибелі й згуби.
Чорне знамено шибки
підняти чи бити люто
належно, безжально, вперто?!
Заради надії ощипку,
заради оцупку скрути,
заради зими – як смерті?!
Краще вмочу у журу перо
зозулі, давно загаслої,
і напишу окаянства есей.
Мрії, примари, чуття, зло, добро…
Крики, жадання, надії, гасла…
Все – мана є: минає все.

* * *
Я спав. І сни мої туманом
лягали на мої сліди –
мій шлях із Пусти до Води,
мій шлях до Правди із Омани.
Я знав, що завтра буде день, –
і уві сні таїв надію
на Добрий Світ, на Боже Диво,
на мир – найбільше з одкровень.
Я спав. І бачились мені
свята й святилища майбутні,
в яких не шкіряться «на кутні»
на крики брата у вогні.
Я чув і шелест, і громи,
і шепіт, і землі двигтіння,
і навіть те, як стогнуть стіни
домів, які забули ми.
Я спав, так міцно – як умер
(уперше за тисячоліття)!
Мій сон густів і срібнив віття,
і плив над дзеркалом озер.
Я бачив там і все, і всіх.
І всі з усюд ішли додому,
долаючи і смерть, і втому!
Я спав. І чув дитячий сміх…
24.03.2023

* * *
Як швидко все змінилося на світі!
На віхолу найшов шалений дощ,
втопивши прірви очманілих площ
в новітньому незвичному завіті
святого Березня, який в німотах — Merc.
І це прекрасно, що рілля знов — чорна,
бо я уже був і до смерті змерз,
а може, вмер до замерзання вчора.
Тепер усе робити буде рано…
Та я у рань ту вийду все одно
і висію себе, немов зерно,
у борозни, у колії, у рани!
Намаю пролісків і пралісів навію,
заради радості надійної надії!

* * *
Чекати так, щоб навіть пам’ять вимерла,
ніколи я не вмів і не хотів.
Себе і світ цей, і кохану вимріяв –
і полетів!
І заспівав натхненно і урочисто
(до першої розстрільної доби).
Мене-підранка прийняло урочище,
в якім – нічого, крім пітьми й журби.
Із того неприкаяного виміру
я виповзав до світу натще сил.
Боліло так, що навіть пам’ять вимерла,
та все одно я віри не гасив,
і пісні не зрікався я все рівно,
бо знав, навіть понищеним до тла:
«Хай зрадив світ мене і мою мрію,
але кохана зрадить не могла!»

* * *
Нікого не бачу, нічого не знаю…
Неначе сновида, неначе іду…
Аж ось – одкровення: «На світі й весна є!» –
це просто я квітом обпікся в саду.
А день – феєрверк із незвичних очам плать!
Солірують знов за селом солов’ї.
Відталі серця веселять і печалять
пісні нескінчені, Любове, твої.
Заспівані кимось в урочу годину,
ще біля Трипільських купальських багать,
вони то ключем пропливуть лебединим,
то вітром шепочуть, то квіткою скнять.
Та бачу я й те, про що безкраї плачуть, –
похмурі, неначе у вересні день,
блукають садами ще тіні побачень,
яким не відбутись ніколи й ніде.
І десь у тіні Кам’яної Могили,
де Вічність тремтить в споришевім плащі,
бредуть споришами, у Вічність, безсило,
дві спраглі, знекровлені болем, душі…
5.05.2023

* * *
Над квіткою задумливо схилюсь,
що між руїн палає тут одна.
Здавалося б, і не моя вина
в її самотності, а сумно так чомусь…
Ізнов сюди я не доніс води,
розхлюпавши у безкраях снагу.
І віру розгубив десь на бігу.
А зачерпнув у прірвах лиш біди.
Мені давно нічого не болить –
все відболіло страшно і до тла.
Приляжу… Квітка кинута чола
торкнеться, оживаючи на мить.
І я на мить для неї оживу.
І ми на мить згадаємо старе.
А далі? Ні, ніхто з нас не помре!
Утанемо у істину нову –
у даль, у шир, у синь височини,
у сни синів і донечок пісні.
А оживати будем навесні.
Приляжу… дочекатися весни…

* * *
А Всесвіт чекає сміливого злету
сотворених ним же колись «по собі».
І вже завмирає натхненна планета
на Шляху Чумацького білій габі.
На тлі косм-огрому імріють ще двоє,
не в змозі пустити коханих долонь…
Не вперше прощаємось ми із тобою?
Галактик зарошена оболонь
уже невідомими чарами віє,
гукаючи у непізнанні світи…
Я знаю, ти ще не зреклася надії.
Але я не можу зректися мети!
І зустрічі, за гороскопом, не скорі…
І зустрічі будуть, по всьому, на мить…
Ти бачиш – до нас прихиляються зорі?
Ти чуєш – як вись первозданна гримить?
Іще порожнечі розбурханій вить-повить!
Тож ти у кінці порожнечі не стань:
найкраща можливість отримати відповідь –
це не задавати ніяких питань.
Історики якось, колись, щось напишуть…
Ти жди. І в огненній імлі не згорю!
Я просто вернусь й, на відміну від інших,
зніму тобі з Неба потрібну зорю.

Олег Гончаренко (5.08.1959 – 20.06.2024)
Публикацію підготувала редактор «Нового Континенту» Зінаїда Вількорицька
Публикацию подготовила редактор «Нового Континента» Зинаида Вилькорицкая

Ссылки на предыдущие публикации Олега Гончаренко в американо-израильском «Новом Континенте»:
Посилання на попередні публікації Олега Гончаренка у американо-ізраїльському «Новому Континенті»:

Спогад про майбутнє

***
Такая вот судьба – нести любовь (стихи Олега Гончаренко в переводе Галины Феликсон)

***
Про кота, який замурзався у веселці (сказка Зинаиды Вилькорицкой в переводе Олега Гончаренко)