Людмила ВАКУЛИНСКАЯ | А я ще досі мАрю Гуляйполем

А я ще досі мАрю Гуляйполем

Тепло, що не зникає

Коли на серці пустотА,
А треба починать спочатку.
Розбитий келих на лІта,
Вино допите без остатку.
Ганяє вітер в голові
Думки без стАлості і крапки.
Життя листа в календарі
Четверту зИму в бОлі й стрАху.
А я ховаюсь за слова —
Єдиний захист в цьому світі.
Четвертий рік іде війна:
А нам потрібно якось жити.
Коли душа горить вогнем
У цім пекельнім слайді долі.
Нема в програмі інших тем…
Що буде далі? — Невідомо.
Давно немає світлих свят,
Давно ми в хащах днів блукаєм.
І не із неба зорепад,
А дрони й КАБ спостерігаєм…
А я ховаюсь за слова,
В яких є ноти оптимізму.
Чотири рОки вже війна…
Чотири роки — жатва й тризна.
А я ховаюся в слова
Від дійсності, що так лякає.
В той рідний дім, де я жила,
У те тепло, що не зникає…

***

Украли все: і місто, й дім, і поле.
Життя в пакетах, склАдених в кутку.
І ми усі, немов перекотипОле,
Черпаєм свою дОленьку гірку.
Нас вчили жити по законам свІтла,
Не украдИ, не мстИся, не убИй,
Але війна перевернула дійство,
І кров за кров — тепер закон один!
Війна косою пожинАє долі,
Здається, що кінця цьому нема…
Життя прожити — не пройти по пОлю,
Бо під ногами — кАмені й стерня.
ЗабрАли спокій, радість і надії,
І не вдалОсь уникнути сумИ…
Ми мАли б жити і пшеницю сіять,
Дітей і внуків бАвити б могли.
БлукАємо світами, мов безхАтьки,
ПереселЕнці — статус, як таврО.
А в ріднім пОлі зацвіли криваві маки,
Життя, як сон: реальність і було.
Війна косою пожинАє долі,
Здається, що кінця цьому нема…
— Де ж ти моє, кохане Гуляйполе,
Де рідний дім і молодість моя?
Накрила рідну зЕмлю чорна зграя,
Стервʼятники, що сіють лише смерть.
І там, де моє місто процвітало,
Тепер руїни й згарища пожеж.
А ми усі блукАємо світАми,
Без віри, немов привиди для всіх.
«Переселенці» — в довідці читаєм,
Але ж у нас прописка в серці є!!!
З оскАлом дОля кривиться сердито.
Здається, що кінця цьому нема…
А я ще вірю, що одної миті
Скінчиться ця навІженна війна!

***

Я вже пролистую прогноз по Гуляйполю,
Не так важливо знать погоду там…
Війна все змила бурною рікою,
І ми тепер по різним берегам….
Не треба карт, і Гугл не допоможе,
Аби прокласти нам маршрут туди…
Стоїть самотнє і забуте Богом,
Лиш де-не-де ще наші там сліди.
Ще, мАбуть, квітнуть липи і каштани,
Що милували зАвжди серце нам.
Там рідний дім, наповнений думками…
Та нині ми по різним берегам…
Життєва річка розділила долю
На «до» і «зараз» тут, на чужину.
А я ще досі мАрю Гуляйполем,
А я ще досі лише там живу!
Там все моє: дощі і сонце, й зливи,
Закрию очі й опинюся там.
Там місце сили, де була щаслива.
За пекло ворогам я «Аз воздам!»
І хоч пролистую прогноз по Гуляйполю,
Не так важливо знать погоду там….
Навіки в серці вулиці знайомі
І наш махновський незабутній шарм.

***

Немає емоцій,
і серце, як камінь…
В воєннім потоці
Дні й ночі криваві.
І дим із пожарищ
Окутує душу.
Ще горя вам мало?
«Сородічі руські»?
Війна ця у пекло
Дорогу відкрила.
Хай «братьєв безчесних»
Сховає могила!
Комусь не дано вже
Прокинутись зранку,
Бо дим від пожежі
Зриває фіранку….
Так хочеться спокою!
Хочеться дива,
Щоб люди навколо
Всміхались щасливо,
Аби по ночам
Ми спокійно всі спали,
Аби просто ранок
І вечір стрічали.
Всі ночі безсонні
І дні у тривогах
Хай згинуть, як порох,
Із молитвою Богу.
Війна ця минеться:
кривава й розпʼята!
І прийде колись
В нас на вулицю свято.
Розсіється дим,
Відбудуєм будівлі…
А серце, як камінь,
Хоч там грози і ливні
Зі сліз непролитих
І душевного болю….
Стоїть Україна
У смертельнім двобої!
Бо є аксіома:
Добро переможе!
Дай сили нам жити
І вистоять, Боже!

***

Я напишу для тебе пісню, Мамо!
Вже рік, як полетіла в небеса.
Хай ці акорди линуть в Вічнім храмі,
Й земна молитва душу зігріва…
Сьогодні виповнився рік без тебе…
Якось живу, якось виживаю….
Вже рік пройшов… У серці біль і пустка…
Хотілося, щоб ти була завжди…
Десь в Гуляйполі квітнуть вишня й груша,
І збереглися скрізь твої сліди.
Не віриться, що ти пішла навіки:
Та час такий, що кожен день, як вік….
Весна вишневим закидає снігом,
Тепер ти вдома: це твій заповіт.
Та як же принести нам помин, Мамо?
Як уквітчати твій останній дім?
Життя, як річка поміж берегами…
Хай Бог дасть благодать душі твоїй.
Цей рік нас всіх ламав й не міг зламати…
Твоя молитва — всім нам оберіг!
Ми разом намагалися триматись,
Де сила Роду — там безвластний світ!
… Уже ніколи, як колись не буде…
Все, що любили,понівечила війна.
Нехай тебе згадають добрим словом люди!
Хай до небес летить любов моя.
За мудрість, за знання і за підтримку
Вклонюся тобі, Мамо, до землі!
Свій шлях пройшла ти з честю, Мати й Жінка,
Живеш у дітях і онуках ти!
Пробач за все і царствуй в Вічнім світі!
Хай тепло й світло буде тобі там.
Я передам свою молитву вітром,
А сльози доручу пролить дощам.
Прощай, Матусю, Ти назАвжди з нами!
Як отчий дім у ріднім Гуляйполі.
Прошу: являйсь частіше до нас снами,
І будь нам янголом на всіх дорогах долі.

***

Болить душа за тим, чого немає….
А серце вже навіки скамʼяніло.
І лише памʼять на ногах тримає,
І лиш у сні розкута і щаслива.
А розум каже: — Душу не ятри,
Бо не вернуть того, чого немає.
А я прошу у вітра: — Полети,
У рідний дім у степовому краї.
Пошурхоти у дірці на даху,
Заглянь у скло розбите до кімнати.
І поклонись іконі у кутку,
Бо я вже, мабуть, не вернусь до хати.
Заглянь на цвинтар до моїх батьків,
І передай привіт їм на Великдень.
Ніхто не принесе поминки їм,
І лиш свіча їм дасть тепло і світло.
— А нам в чужИну, Вітре, принеси
Той аромат вишневий з Гуляйполя,
І райський цвіт тюльпанноі краси,
І дух махновський визволи з неволі.
Болить душа за тим, що відцвіло,
Болить душа за тим, що не вернути.
І лише памʼять давить на чоло,
Й дає нам сили просто жити й бути…

***

Світ розділився на дві половини:
Чорне і біле… А де ж ділось синє?
Жовте, зелене, червоне, лілове???
Хай вже скоріш зафарбується знову
В цю кольорову гаму весни…
Так і було в нас завжди до війни…
У 22-м зима була біла,
Чорним шарфом війна її вкрила.
Дим і тумани, ночі і дні
Пофарбувалися в колір війни.
Лиш на світлинах, умитих сльозою,
Спогади й дати усі кольорові.
Знову весна у свій час наступила:
Ніби жаданна, а вся … чорно-біла:
В небі шахеди літають — не птиці,
В серці безвірʼя змією клубиться…
Ранки всі сірі, а ночі — бездонні,
Ніби все є, та немає в нас дому.
Ось уже пʼята весна не втішає…
Де моя хата в тюльпановім раю?
Де мої вишні в весільнім цвітінні?
Там залишились самі в сиротинні…
Час розділився на дві половини:
Там — до війни, і тут — на чужИні…

***

Коли закінчиться війна,
Я мовчки стану на коліна….
Попереду — нове життя,
Позаду — згарища й руїни.
Я поклонюся до землі
Усім, хто вижив в цьому пеклі.
І свічку в церкві запалю
Хто янголом вже став небесним…
Я довго ще не зможу спать
І прислухатимусь до звуків.
І буду землю цілувать,
Побачу і дітей, і внуків.
Я загорнуся, як у шаль,
У мирну тИшу, що навколо,
І ноги швидко побіжать
У рідний дім, у Гуляйполі.
Я притулюся до стіни,
Пройдусь по давньому маршруту.
Навіки прокляну всіх тих,
Кого кремлівський біс попутав.
Коли закінчиться війна,
Я буду плакати й сміятись,
Бо те, що ми пройшли сповна
Не можна повністю прийняти:
Цей біль і жах, цей вічний стрес
І наяву, і на світлинах…
У світі скрізь іде прогрес,
А в нас розруха і руїни….
Життя підставило капкан
І в 21-му столітті
якийсь цинічний старикан
Всю націю бажає знищить!
… А ми все так же живемо,
Кому данО проснутись вранці,
І на роботу ідемо,
Убравши душу в вишиванку.
Коли закінчиться війна,
З молитвою звернусь до Бога:
— Я все пройшла! Я ще жива!
Я дочекалась Перемоги!….

***

Серце пече від отрути:
Біль принесла ця війна.
Рік 22-й… Лютий…
Дихала в вікна весна.
Сонце сховалось за ґрати
Серед насуплених хмар.
Вдарили залпом гармати,
Ракетний потряс удар.
Страх, наче вуж у грудях:
Як воно буде, як???
Сірі стояли люди
В чергах у банкомат…
Пусто у магазинах…
Паніка, відчай,жах…
Вулиці опустіли…
Сльози, як дим, в очах…
От би прокинутись вранці:
І ця війна лиш сон…
Душі стоять, як бранці,
Розпʼяті з усіх сторон.
Не вдасться комусь проснутись,
Бо холод скував навік…
Чотири вже рОки лютий
Кривавий кидає сніг…
Тавром пропечатано в грудях:
Рік 22-й… війна!
Як воно далі буде???
Та, звісно, прийде весна.
Сонце теплом зігріє,
Висушить сльози в очах…
Вистоять ті, що сильні!
Зникне пітьма і страх!

***

Привіт, Весна! Тебе я бачу зранку:
То там, то тут залишені сліди:
І сонце ніжно світить крізь фіранку,
Біжать струмочки талої води.
Приймаєш ти мене в свої обійми:
Так хочеться поплакать на плечі,
Сказати все, що думаю про зиму),
Яку у серці довелось нести.
Привіт, Весна! За графіком зʼявилась:
Перегорну життєвий календар:
Чотири роки нас зима крутила,
Чотири роки болю і страждань.
Ми звикли жити у такому ритмі:
Вже не лякає графік ГВС.
Шле Телеграм сповіщення сердито:
Такий, на жаль, тепер у нас прогрес.
Радієм рАнку, що дав шанс проснутись,
Радієм сонцю, вітру і дощам,
Тепер питання: «БУти чи не бути?»
По- іншому відкрилося всім нам.
Привіт, Весна! Дай світло і надію!
І життєдайні сили запускай!
Хай буде нОвий цикл Любові й Миру!
Хай прийде час надії й сподівань.

Людмила Вакулінська

Фотоілюстрація виконана автором при допомозі ШІ