5 августа – земной День рождения выдающегося украинского поэта, писателя, публициста, переводчика, краеведа, лауреата двадцати пяти украинских и международных премий, автора более сорока книг Олега Гончаренко (5.08.1959 – 20.06.2024). Он ушел в 64 года. Мировая литература понесла непоправимую утрату, но память о нем будет вечно жить в наших сердцах…
ВІТРИ НЕСЛИ У ДАЛЬ ЇХ ЗВУКИ
Недоспівана пісня
Так, талант неотруджений важче ярма,
а зневажене й золото – легше полови…
Та страшніше, здається, нічого нема,
ніж розгромлена музика й зраджене слово –
недоспівана пісня, затоптана в бруд,
єретична молитва, не варта і свічки,
труд, на котрий жаль розуму, серця і рук,
будень, побут, розруха, звичайність і звичка…
У яких нині «правдах» шукати генез?..
Відтепер вже ніяких «релігій» не визнаю!
Хочу в день, де так щемко звучав полонез…
Хочу в ніч, що така, як… розлука з Вітчизною…
Хочу в час, де є шанс догукатись до Бога…
чи хоча б до вогню, небайдужого… злого…
* * *
«Побідні» мислі і «розгромні» мислі
ведуть смертельний бій за розум твій…
Важливо не затверднути на місці,
людино, щоб лишитися живій.
Заради мрії, пісні і свободи,
не углибай у «мудрість» злих віків:
елегії нудні й горлаті оди –
ворони й чайки – птиці смітників.
Вони і є – лукавого загін…
З ними ти зиму смертну ймеш, мов літо…
Вони й на віщій площі, ген, молитву –
голубку-мисль терзають на загин…
Синь неба, в дань їм віддана, – не даль…
Їм звити в голові гніздо не дай…
* * *
«Повинен…» «Зобов’язаний…» «Так треба…»
Скільки всього, чому б додати «лже…»!
Якщо все й зробиш по Скрижалях Неба,
юрба лиш прокляне і заірже.
А є ще ранок. Вітер є гривастий.
Ще «син біжить, як горлом кров біжить…»
Є все для щастя. Та немає щастя
тому, хто взявся правильно прожить –
не гріб чинів, багатств і привілеїв,
не кинув зброї, не продав сідла.
Десь визнали й догмати Галілеї…
А ти ще смерть не визнаєш села,
хоч сивина вже піниться в чуприні,
хоч, загнаний, упав учора кінь,
хоч вже й тече у пращурів долину
із чорних міст злий поминальний дзвін.
Вже й знаєш – ноти по тобі нуртують,
і на твоє сичить голота, як вужва!
На що надієшся? На те, що хтось, та чує
(Син? Бог? Народ?) й копичить ще Слова.
11.10.2022
* * *
ДОСПІВАНА ПІСНЯ
Збулися передбачення зловісні:
у лунах десь твій голос догоря…
Щось є сумніше за погаслу пісню?
Хтось є сумніший за німого кобзаря?
Тож світові по чім тебе впізнати?!
Невпізнаного світ тебе й мина…
Коли замислював ще «Місячну сонату»,
хіба ж ти знав, що вийде «лунною» вона?
І не чекав на підлі сирість й сірість,
коли розмай розбурхував років.
Та ось пізнав трагічну долю сиріт,
судьбину драматичну байстрюків!
Не любить менестрелів мертвих людство.
А ти йому пожалував усе ж?!
Несе тебе безмежжям, як пелюстку.
Безмежжя ти наврочено несеш.
На згарищах смеркають і смереки…
Набукли буки… Задубіли геть дуби…
Тобі іти над ними ще далеко.
Хоч скрипку в цій імлі не загуби!
Спинися. Ще над Всесвітом зависни.
Отак чекай, поки зійде зоря,
поки забудеш передбачення зловісні,
поки в пітьмі твоє мовчання догоря.
* * *
Все життя намагаюсь тебе я зіграти –
осягнути бентежну твою Таїну…
Й просто струни, здається, пиляю, мов грати,
прориваючись в давню весну,
прокрадаючись в стуму полинної ночі,
під плакучі октави небес,
де нуртують ще марева, дивні й урочі,
де вмирав я, згоряв, і воскрес.
Знов неначе кидаюсь на штурм!
Та смичок так фатально зісковзує з деки…
Я забув – і яка ти. Не знаю – і де ти.
Ще лиш чую тихенький ноктюрн,
який чув в ірреальності степу тоді я.
Все життя намагаюсь зіграти надію…
* * *
Ви за те не судіте, братове, мене,
що роки я розхлюпав даремно, як ноти.
Я не знав, що життя швидко так промайне,
працював, «як усі», – від зорі – до суботи…
І чекав, коли прийде натхнена зима, –
вірші виспівать, виписать не прохололе:
влітку і намагатись, повірте, дарма
щось творити хоч зрідка, хоч трохи й поволі.
Влітку чується слово, та падаєш з ніг
од роботи, сягнувши під жевріння вишні.
Тож, коли випадав перший, чистий ще сніг,
серцю рим озивалось нових… і колишніх,
котрі плакали довго і рвали мене
на тривоги, на болі, на скрики і ноти.
Знов спішив я, бо знав, що й зима промайне, –
у буття не буває так довго «суботи»…
10.06.2024
* * *
Знов продзижчала над чолом хвилина,
жалюча і безжальна, як оса…
Сонце, коханій опустившись на коліна,
так просто і все більше пригаса…
За видимість цю стерпів би злий рій!
Не ворухнись, моя ясна і світла пані,
дай насотатись розуміння мрій,
щоб легко згинути затим в тумани п’яні.
Бач, місяць вже являється, мов кома, –
реальнішає в обрію завої!
До завтра виростуть у дикі хвилі кола,
які збудили на Воді ми тут з тобою…
7.06.2023
* * *
ВІТРИ НЕСЛИ У ДАЛЬ ЇХ ЗВУКИ
Вірш-надія…
Сурмач замислив Благовіст
і вирвав сурми з мли розпуки,
щоб над проталинами міст
вітри несли у даль їх звуки.
Він точно так відчув момент,
коли весна вернулась знову.
Сопілку взяв – на постамент,
пісні сопілки – за основу.
Він міражів мажорний тон
одразу визначив, як сталий.
Заграв – рвав нотами бетон.
І цілі поверхи злітли,
іще й повнісінькі «міщан»
та «обивателів», колишніх!
Він всіх прощав і всім прощав,
бо відчував себе – всевишнім.
І оживали люди ті,
і дивувалось з них багато,
бо вже й забули в темноті,
що вміють слухати й літати.
Лишивши в «комуналках» зло,
народ шугав, і попри втому!
Пісні, мов пелюстки, мело…
Весна верталася додому…
29.04. 2023
* * *
І на телеекрані синім
неждано правда прогляда, –
сиплять провидиці осінні,
що «наступают холода».
Зима бреде з-за лісосмуги,
уже промерзлої наскрізь.
І зачаївся світ муругий,
що знов нагрітись забаривсь:
був просто розцвітав щоденно
і дива з див од Бога ждав,
і спав, коли ставало темно,
а коли смертно, пропадав.
Тепер папахи крон кудлаті
на древа одягає він
і будить страх у кожній хаті
голодомору, зла, сивин…
Світ помиляється в малому –
що впертюхів характер зник:
ідуть у холод, як додому,
дитя і жінка, й чоловік.
Він – од ваги пізнань сутулий…
Вона – живуча, як вина…
Воно? Його й шторми не здули!
Ще веремія весняна
тут погуляє, і вже скоро.
Світ подивується: «Розтав?!»
Воспрянуть люди в добру пору,
заквітне сад, схлюпнеться став.
11.10.2022
* * *
ТУТ НЕ ЗАПАМ’ЯТАЮТЬ НАС, СУМНИХ
Не стане сили кинути містки,
мій друже, – навчимося ми літати,
аби долати і роки, й річки,
і кимось скрізь навергані загати.
Нехай мости будують молоді
для ще молодших, що й біди не стріли,
ми ж навчимось ходити по воді
і розгортати радісні вітрила.
У старості є, бач, своя краса,
тож будемо красиво так старіти –
і сохнучи, іскрити, як роса,
й сумуючи, сміятися, як діти.
Тут не запам’ятають нас, сумних:
ми ще залишим крила і для них.
21.04.2023
* * *
«Так ніхто не кохав…», «Так ніхто не любив…» –
окликаються «збої» Сосюри…
І у неба глибинах горять голубим
так манливо аяти і сури
невідомих релігій, нечитаних Книг,
у яких ти звучиш, наче притча…
Ох, якби ж я, кохана, вернутися міг,
я б вернувся у юність і тричі…
До найвищих висот «плагіату» готов
я упасти заради звучання
твого шепоту лиш, моя зоре печальна.
А інакше, як вивіриш тон
мантр ластівок і молитов голубів?
Так ніхто не кохав! Так ніхто не любив…
10.04.2023
* * *
НІЧ У СТЕПУ
Куди тебе зманило проти ночі –
ти ж розучився плавати «всліпу»
(коли вже очі бачити не хочуть…)
прерізним ріднотрав’ям у степу?
Подумай! На висотку придоріжну сядь.
Чи ти готовий знов золото пить?
Того й дивися – обрієм поріжешся
чи в даль шубовснеш, аж залопотить!
Степ й не таких іще несамовитих гне,
що стежили стожарну стежку теж…
Ніхто тебе із чарів цих не витягне:
у марева підеш – як пропадеш.
Дороги степу не осилює ідущий:
в цих безмірах – лиш жертва той, хто йде.
Загубиш тут навіки серце й душу –
не зможеш дихати й любити бозна де.
Якщо ти в іріях нежданий і незванний,
на прощу кращих краще й не виходь:
ніч у степу – омана із тумана,
який так лагідно навіює Господь
у родові урочища урочі.
НАВІКИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ СЮДИ.
Куди ж тебе зманило проти ночі?
А втім, іди… якщо зманило. Йди!
2.04.2023
* * *
МУДРЕ БЕЗУМСТВО
Я помічаю зажуру
на підвіконні кухні:
вона розтеклася калюжею
під горщиком з трупом герані.
Я помічаю зажуру
раптом, на денці, в кухлі,
в теміні, криком лудженій,
в рані, неначе в рані.
Зажура така невгамовна,
як немовля хворе,
в якого ще й ріжуться зуби.
Зажура – кавалок вовни,
потвора і страх повтору
гибіння, гибелі й згуби.
Чорне знамено шибки
підняти чи бити люто
належно, безжально, вперто?!
Заради надії ощипку,
заради оцупку скрути,
заради зими – як смерті?!
Краще вмочу у журу перо
зозулі, давно загаслої,
і напишу окаянства есей.
Мрії, примари, чуття, зло, добро…
Крики, жадання, надії, гасла…
Все – мана є: минає все.
* * *
Я спав. І сни мої туманом
лягали на мої сліди –
мій шлях із Пусти до Води,
мій шлях до Правди із Омани.
Я знав, що завтра буде день, –
і уві сні таїв надію
на Добрий Світ, на Боже Диво,
на мир – найбільше з одкровень.
Я спав. І бачились мені
свята й святилища майбутні,
в яких не шкіряться «на кутні»
на крики брата у вогні.
Я чув і шелест, і громи,
і шепіт, і землі двигтіння,
і навіть те, як стогнуть стіни
домів, які забули ми.
Я спав, так міцно – як умер
(уперше за тисячоліття)!
Мій сон густів і срібнив віття,
і плив над дзеркалом озер.
Я бачив там і все, і всіх.
І всі з усюд ішли додому,
долаючи і смерть, і втому!
Я спав. І чув дитячий сміх…
24.03.2023
* * *
Як швидко все змінилося на світі!
На віхолу найшов шалений дощ,
втопивши прірви очманілих площ
в новітньому незвичному завіті
святого Березня, який в німотах — Merc.
І це прекрасно, що рілля знов — чорна,
бо я уже був і до смерті змерз,
а може, вмер до замерзання вчора.
Тепер усе робити буде рано…
Та я у рань ту вийду все одно
і висію себе, немов зерно,
у борозни, у колії, у рани!
Намаю пролісків і пралісів навію,
заради радості надійної надії!
* * *
Чекати так, щоб навіть пам’ять вимерла,
ніколи я не вмів і не хотів.
Себе і світ цей, і кохану вимріяв –
і полетів!
І заспівав натхненно і урочисто
(до першої розстрільної доби).
Мене-підранка прийняло урочище,
в якім – нічого, крім пітьми й журби.
Із того неприкаяного виміру
я виповзав до світу натще сил.
Боліло так, що навіть пам’ять вимерла,
та все одно я віри не гасив,
і пісні не зрікався я все рівно,
бо знав, навіть понищеним до тла:
«Хай зрадив світ мене і мою мрію,
але кохана зрадить не могла!»
* * *
Нікого не бачу, нічого не знаю…
Неначе сновида, неначе іду…
Аж ось – одкровення: «На світі й весна є!» –
це просто я квітом обпікся в саду.
А день – феєрверк із незвичних очам плать!
Солірують знов за селом солов’ї.
Відталі серця веселять і печалять
пісні нескінчені, Любове, твої.
Заспівані кимось в урочу годину,
ще біля Трипільських купальських багать,
вони то ключем пропливуть лебединим,
то вітром шепочуть, то квіткою скнять.
Та бачу я й те, про що безкраї плачуть, –
похмурі, неначе у вересні день,
блукають садами ще тіні побачень,
яким не відбутись ніколи й ніде.
І десь у тіні Кам’яної Могили,
де Вічність тремтить в споришевім плащі,
бредуть споришами, у Вічність, безсило,
дві спраглі, знекровлені болем, душі…
5.05.2023
* * *
Над квіткою задумливо схилюсь,
що між руїн палає тут одна.
Здавалося б, і не моя вина
в її самотності, а сумно так чомусь…
Ізнов сюди я не доніс води,
розхлюпавши у безкраях снагу.
І віру розгубив десь на бігу.
А зачерпнув у прірвах лиш біди.
Мені давно нічого не болить –
все відболіло страшно і до тла.
Приляжу… Квітка кинута чола
торкнеться, оживаючи на мить.
І я на мить для неї оживу.
І ми на мить згадаємо старе.
А далі? Ні, ніхто з нас не помре!
Утанемо у істину нову –
у даль, у шир, у синь височини,
у сни синів і донечок пісні.
А оживати будем навесні.
Приляжу… дочекатися весни…
* * *
А Всесвіт чекає сміливого злету
сотворених ним же колись «по собі».
І вже завмирає натхненна планета
на Шляху Чумацького білій габі.
На тлі косм-огрому імріють ще двоє,
не в змозі пустити коханих долонь…
Не вперше прощаємось ми із тобою?
Галактик зарошена оболонь
уже невідомими чарами віє,
гукаючи у непізнанні світи…
Я знаю, ти ще не зреклася надії.
Але я не можу зректися мети!
І зустрічі, за гороскопом, не скорі…
І зустрічі будуть, по всьому, на мить…
Ти бачиш – до нас прихиляються зорі?
Ти чуєш – як вись первозданна гримить?
Іще порожнечі розбурханій вить-повить!
Тож ти у кінці порожнечі не стань:
найкраща можливість отримати відповідь –
це не задавати ніяких питань.
Історики якось, колись, щось напишуть…
Ти жди. І в огненній імлі не згорю!
Я просто вернусь й, на відміну від інших,
зніму тобі з Неба потрібну зорю.
Олег Гончаренко (5.08.1959 – 20.06.2024)
Публикацію підготувала редактор «Нового Континенту» Зінаїда Вількорицька
Публикацию подготовила редактор «Нового Континента» Зинаида Вилькорицкая
Ссылки на предыдущие публикации Олега Гончаренко в американо-израильском «Новом Континенте»:
Посилання на попередні публікації Олега Гончаренка у американо-ізраїльському «Новому Континенті»:
***
Такая вот судьба – нести любовь (стихи Олега Гончаренко в переводе Галины Феликсон)
***
Про кота, який замурзався у веселці (сказка Зинаиды Вилькорицкой в переводе Олега Гончаренко)
«Новый Континент» Американский литературно-художественный альманах на русском языке

Альтернатива официальному сайту — зеркало казино
Your writing is a true testament to your expertise and dedication to your craft. I’m continually impressed by the depth of your knowledge and the clarity of your explanations. Keep up the phenomenal work!
Your blog is a true gem in the world of online content. I’m continually impressed by the depth of your research and the clarity of your writing. Thank you for sharing your wisdom with us.
Your writing has a way of resonating with me on a deep level. I appreciate the honesty and authenticity you bring to every post. Thank you for sharing your journey with us.
I just wanted to drop by and say how much I appreciate your blog. Your writing style is both engaging and informative, making it a pleasure to read. Looking forward to your future posts!
Normally I do not read article on blogs however I would like to say that this writeup very forced me to try and do so Your writing style has been amazed me Thanks quite great post
I was recommended this website by my cousin I am not sure whether this post is written by him as nobody else know such detailed about my trouble You are amazing Thanks
Your blog is a treasure trove of knowledge! I’m constantly amazed by the depth of your insights and the clarity of your writing. Keep up the phenomenal work!
Your blog is a constant source of inspiration for me. Your passion for your subject matter is palpable, and it’s clear that you pour your heart and soul into every post. Keep up the incredible work!
Usually I do not read article on blogs however I would like to say that this writeup very compelled me to take a look at and do it Your writing style has been amazed me Thank you very nice article
helloI really like your writing so a lot share we keep up a correspondence extra approximately your post on AOL I need an expert in this house to unravel my problem May be that is you Taking a look ahead to see you