Юлия ПЯТЕЦКАЯ | «Нащо твої листи так пахнуть, як зівʼялі троянди?»

«Нащо твої листи так пахнуть, як зівʼялі троянди?»

Шукала одну інфу, в пошуках винесло бог зна куди. Я коли шось шукаю, треба вчасно зупинятись, бо хочеться вже стулья ломать.

«Дослідники стверджують, що немає жодних фактів, які б свідчили про те, що Сергій Мержинський мав роман із Вірою Крижанівською й примушував Лесю Українку писати їй «любовні» листи».

Цікаво, як дослідники уявляють собі факт примушення? І шо в їх розумінні «любовні листи»?

«Мой друг Вера Григорьевна! Как видите, я пишу рукой другого человека, а именно Ларисы Петровны, которая в опасное и тяжелое для меня время не оставила меня и неотлучно проводит время у моей постели. Лично я так ослаб после шестимесячного лежанья при высокой температуре, не оставляющей меня и теперь, что в данный момент почти не могу слова начертать. Месяца три тому назад я лишился окончательно голоса, и хотя врачи говорят о излечении, но ведь это их profession de foi, поживем, увидим. Меня преследует какая-то неудача в переписке с Вами. Вашего большого письма, о котором Вы пишете в письме при карточке, я до сих пор не получил. В сентябре я Вам писал, но также не получил ответа. Доходили до меня слухи, что Вы мне писали, – ничего не получил! Выражаясь Вашим же символическим языком, я могу сказать, что розы дружеского отношения к Вам никогда у меня не увядали, а потому им нечего воскресать. Очень хотел бы, чтобы Вы не замедлили ответом на мое письмо.

Дружески жму Вашу руку. Сергей Мержинский.

1. S. Мой поклон Павлу Лукичу». (Це чоловік Віри, товариш Мержинського).

«Сегодня получили мы, Вера Григорьевна, Ваши письма, читали мы их оба, но отвечать я буду одна, потому что Сергей Константинович не в состоянии уже и диктовать, у него мысль работает с трудом. По ночам и по утрам он бывает то в бреду, то в странном и тяжелом полубредовом, полусознательном состоянии. Сознания достаточно для того, чтобы понимать безнадежность своего положения. Во вторую половину дня мысль его яснее, но все же он очень слаб, и нервы в таком ужасном состоянии, что я даже не хочу предлагать ему заняться перепиской, боюсь припадков, кошмаров и пр. на всю ночь. Да и что может он написать теперь!? Разве то, что говорит мне теперь, но лучше Вам этого не читать, это слишком тяжело. Вашим письмам СК был очень рад… Он теперь ничьих писем не читает … но Ваше прочел сам… Я теперь совсем переселилась к СК в дом его родных (теток), где он лежит, так он просил…. Я прихожу к нему в комнату несколько раз ночью, а около 6 ч утра совсем сменяю сиделку… Когда с ним бывают особенно тяжелые припадки, то я остаюсь с ним одна, иногда бывает при этом его отец… но большей частью я одна, так как тетки его всегда в таких случаях или бегут вон из дому, или прячутся в дальнюю комнату. Я очень рада, что привыкла не бояться больных, а то было бы совсем плохое положение. СК не может теперь сам даже головы поднять сколько-нибудь высоко, кормить его надо, как ребенка, а кроме того, он не может теперь выносить одиночества (должно быть, реакция против одиночества всей жизни!). Я никогда не видала такого упадка сил… это начало конца, говорит доктор». (1901).

Я так розумію, що російськомовний марксист з Мінську Сергій Мержинський зара не дуже пасує Лесі як головне кохання її життя. Тому вже нема фактів. Бо мало лі шо. Раптом підростаюче покоління чи люди під 60 дізнаються про оце ось все та побіжать читати «Капітал» і створювати марксистські кружки. Замість того, щоб вчити мову.

«Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди? Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми? Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!»

Я спокійно сприймаю, коли людина на своєму особистому рівні щось назавжди викидає із свого життя. Стосунки, спогади, мрії, сподівання, вподобання, переконання, погляди, ідеї, культури і навіть народи. Коли на своєму особистому рівні – ну ок. Діло хазяйське. Мілан Кундера колись викинув з свого життя російську культуру, задовго до того, як це стало мейнстрімом, і не те, щоб сильно від цього страждав. І своє ставлення до того ж Достоєвського, якого терпіти не міг, неодноразово пояснював. З його аргументами можна погоджуватись, можна – ні, але це не рівень аргументації – нема фактів. Кундера, як мінімум, розумів різницю між героєм і автором, між фейком і фактом, між особистими переконаннями і реальністю. І викидав щось із свого життя, а не підмальовував і обчикрижував чиєсь.

У 8-му класі своєї російської школи я відмовилася читати на пам`ять «Досвітні вогні», які нам задали в рамках шкільної програми. А хтіла читати «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами». Про Мержинського нам на уроках не розповідали, я нарила про Лесю якусь книжку в бібліотеці, звідки і дізналася. Там було дуже скупо – познайомилися в Ялті, товаришували, помер у неї на руках в Мінську. А ще там було «Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди? Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе». Я не люблю «Досвітні вогні», я взагалі набагато більше, ніж Лесіни вірши, п`єси і поеми, люблю її розум, жагу життя, її справжність, відкритість світу, іронічність, сумління, освіченість, впертість, неймовірну самостійність. Її одержимість і безмеж. В школі нам її подавали, як жінку-скелю, яка терпіла біль і боролася за народне щастя. Зараз її знову почали кромсати і робити з неї скелю української культури.

Після Лесіної смерті її чоловік Климент Квітка поїхав з Києва до Москви і ніколи в Україну не повернувся. Квітку дуже вже дістали приблизно всі. По-перше, пліткарі весь час хотіли дізнатись більше подробиць про її стосунки з Мержинським — це прізвище Кльоня не міг спокійно чути до кінця своїх днів. По-друге, на нього стали тиснути, щоб він написав про Лесю гарну книжку, яка б влаштувала усіх. По-третє, Квітку ніхто не сприймав як особистість, а тільки як Лесіного чоловіка. Він не хтів нікому нічого писати і пояснювати, а хтів залишити собі свою Лесю. Його двічі заарештовували, перший раз відседів півтора місяця, другий раз проходив по «Справі славістів», сфабрикованій ОДПУ, отримав три роки і відбував у «Карлагу». Потім його поновили на роботі в Московській консерваторії. В 65 років він взяв шлюб із своєю колишньою студенткою Галиною Кащеєвою і похований в її родинному склепі на Ваганьковському кладовищі. Хоча все життя займався українською музикою. Зараз в різноманітних текстах до чергової Лесіної річниці про Квітку згадують, що він дуже Лесю любив і плакав над могилою. Я розумію, що так роблять не всі, але така новітня манера розповідати про видатних людей дуже впадає в око. Якісь факти просто зникають, якісь оминаються чи скасовуються.

З моменту, коли в Мержинського знову відкрився туберкульоз і стан різко погіршився, Леся відвідувала його тричі. В четвертий поїхала доглядати вже як тяжко хворого. «Я не кину його, як кинули його друзі. Я залишусь з ним стільки, скільки буде потрібно». Батьки були дуже проти, перше в житті вона взагалі їх не почула. Історія з Мержинським мала певний резонанс в певних колах, бо жінка того часу не мала б себе так поводити. Два з половиною місяці вони були майже удвох. Тяжко хвора, яка кожен день свого життя терпіла фізичний біль, і помираючий від сухот. Відвідував лікар, іноді приходила сиділка, зазирав батько Сергія і тітоньки, в яких він мешкав. Леся робила все, щоб він не відчував себе покинутим. Віра Крижанівська — одна з небагатьох, з ким Леся листувалась, бо Сергій дуже чекав на її листи.

Біля його ліжка вона напише «Одержиму», після його смерті в неї почнуться напади істерії, піде горлом кров («черговий дарунок природи», — буде шуткувати вона в листі до сестри).

Я добре пам’ятаю часи, коли з`явилося свіже повітря, із забуття стали виринати люди, про яких я нічого не чула, їх ставало все більше і більше, почали відкриватися архіви, а класики, яких я начебто знала непогано, ставали більш схожими на людей. Зараз я спостерігаю, як ці процеси починають згортатися. Як руйнується поняття фаху, наукової репутації, як звідусіль лізуть фейки, як чудово все це споживається загалом, як живих знову пхають в рамки. Як швидко перетравлюється навіть очевидна маячня. Як «немає» стає ключовим в дослідженнях.

Коли «дослідники» щось починають стверджувати, маси відгукуються моментально, тут є прямий зв`язок. Не так давно читала у фейсбуці рецу одного чолов`яги, який подивився мультик «Мавка» і теж зробив дослідження. Мультик йому не сподобався, і він розлого пояснив, чому. Він йому нагадав російські серіали, де, окрім всього, зазвичай є герої Петрівна і Іллінішна — з характерною поведінкою, мовою і інтонаціями. Але добре, — пише дослідник, — що там хоча б нікого не назвали Петрівною чи Іллінішною. «Бо Петрівни Леся нам би точно не пробачила». Ну да, ну да. Лариса Петрівна Косач нам би точно не пробачила Петрівни. Ну так бува, коли ти чимось швиденько захопився і зробив дослідження.

Когда я однажды работала в школе, перед каникулами пришел ученик, которому светило два в четверти и решил «побороться за справедливость». «Шо ты хочешь?» — «Могу «Преступление и наказание» рассказать». – «Ну поехали». – «Порфирий Петрович Раскольников был простым студентом, очень бедным, ему даже на хлеб не всегда хватало. И Порфирий Петрович все время думал, почему так несправедливо устроена жизнь. Почему одним — все, а другим – ничего. Как можно изменить и улучшить жизнь простого народа? Кумиром Порфирия Петровича был Наполеон, он увлекся его идеями, стал думать: «Тварь я дрожащая или право имею?», и решил себя испытать. В результате этого увлечения Порфирий Петрович убил бесполезную старуху-процентщицу». – «Бесполезную для кого?» — «Ну вообще. Какая была от нее польза?» — «Но жизнь народа так и не улучшилась?» — «Ну не перебивайте. Я же вас не перебиваю. После убийства бесполезной старухи Порфирий Петрович стал еще больше страдать, оно не принесло ему никакого облегчения. Порфирий Петрович уже просто не выдержал и сдался. И его послали на каторгу. Произведение Достоевского называется «Преступление и наказание», потому что Порфирий Петрович наказал себя сам. Вот». – «Ну допустим. А чего ты называешь Раскольникова Порфирием Петровичем?» — «Ну это его полное имя!». – «Нет, это полное имя следователя, а Раскольникова зовут Родион Романович». — «Ннну, значит, я оговорился. Ну не это же главное! Ну вы ж сейчас опять просто придираетесь! Да за что два?!!!!»

Головне, щоб нам усім вистачило любові. Головне, щоб нам усім вистачило жовчі.

Люблю це її фото, вона тут замріяна.

Юлія Пятецька