Главная / ПРОИЗВЕДЕНИЯ / ПЕРЕВОДЫ / Ирина ЮРЧУК и Михаил ЛЕЦКИН | «Небесного с земным переполох»

Ирина ЮРЧУК и Михаил ЛЕЦКИН | «Небесного с земным переполох»

Михаил Лецкин родился в 1932 г. в белорусском городе Орша. На протяжении 1957-1969 гг., проживая в российском г.Тюмень, опубликовал сборник стихов “Ритм сердца”, четыре детских поэтических книжечки (“Мишкина шапка”, “Посадила Валя лук”, “Пойдем поймаем радугу”, “Карусель” и поэтическую книжечку-сказку “Жадная мышка” (перевод с хантыйского).  Печатался в периодике, в том числе в журнале “Юность”, газетах “Советская Россия”, “Літературна Україна”. Лауреат премии им. Владимира Сосюры
Межрегионального союза писателей (Украины).

Ирина Юрчук родом из Харькова, с 2001 года живёт и работает врачом в Германии, пишет на русском и украинском языках для взрослых и детей. Член Харьковского клуба песенной поэзии имени Юрия Визбора. Лауреат Всеукраинского литературного конкурса “Рукомысло”, международного поэтического конкурса “ИнтеРеальность”. Автор четырёх сборников стихов и многочисленных песен. Публиковалась в альманахах “Время Визбора”, “45-я параллель”, “Свой вариант”, “Новый ковчег”, “Формаслов”, “Новый день”, международных сборниках.

 

«Небесного с земным переполох»

Стихи Михаила Лецкина в переводах Ирины Юрчук

***
Закрутилося. Завертілося.
І соломки нема, де впаду.
Ніби сутність чаклунська утілилась
І штовхає мене у біду.
Від світанку ранкового й дó ночі
Їй підвладні всі дії мої.
І нема кого кликать до помочі,
Бо ніхто і не бачить її.
Марю римами, строфами, ритмами,
Від яких я змарнів і зачах.
Ось сиджу та читаю Уїтмена,
А Вона… Чарівниця… в очах.

***
Закружилось и вертит всё пуще…
Мне б соломки, вот-вот упаду…
Колдовская могучая сущность,
Воплотившись, толкает в беду.
От седого рассвета до ночи
Ей подвластны все думы до дна.
Не найти никого, чтоб помочь мне,
Потому что она не видна.
Только рифмы да строфы, да ритмы,
От которых совсем я зачах.
Вот читаю – казалось бы – Уитмен,
Нет, Она… Чародейка… в очах.

***
На кохання не треба ліцензій,
Воно вище від санепідстанцій.
Просто раптом прокинешся вранці
Світлокрилим, легким, без претензій
До рокìв, до хвороб, до епохи…
Просто раптом прокинешся радо
Й зрозумієш, що є десь принада,
Щό чека на такого ось лоха,
Що вона – це омріяна Жінка,
І до неї торкнутись – це щастя,
До якого дожить тобі вдасться,
Якщо прагнуть цього щохвилинки
Й не валятись весь день на дивані
В сподіванні небесної манни.
…Йди до Жінки. І радість постане
(Хай і в пізнім, але) у к о х а н н і .

Альманах

***
На любовь не получишь лицензий,
Она выше всех санэпидстанций.
Просыпаешься в утреннем танце
Светлокрылым, смешным, без претензий
К нездоровью, годам и эпохе…
Просто вдруг просыпаешься, рад и
Счастлив тем, что есть где-то услада,
Та, что ждёт вот такого вот лоха.
Эта Женщина милости высшей,
Чтобы жаждать, пить ежеминутно
И коснуться в твой миг неподсудный,
А дожить до него – значит выжить.
Не валяться, отдавшись дивану,
Ожидая небесную манну,
А идти к ней, пусть поздней, но с нею
Ты в ЛЮБВИ, значит – смерти сильнее…

***
Послухай-но, що я тобі скажу
(А зайвим я тебе не знепокою):
Ти не шукай у вічності межу.
У вічності немає рубежу –
Стікає вічність вічною рікою.

У вічності є безліч лихоліть.
А радість теж із неї випливає.
Ріка, щоправда, може обміліть –
Із вічністю такого не буває…

***
Послушай-ка, что я тебе скажу
(Пустым тебя я не побеспокою):
Ты не ищи у вечности межу
В ней нет границ, поверь, мой друг, прошу…
Стекает вечность световой рекою.

И радость, выплывая из реки,
Сквозь бездну лихолетий путь проложит.
Мелеют реки смыслу вопреки,
А с вечностью такого быть не может…

***
Мого життя нетріумфальна арка
Відкрита ще на виїзд і на в’їзд,
Під нею інколи дзвенить ще чарка
І навесні вибрунює ще лист.
Та спомином усе це оповите;
Все відбулось – чи вчора, чи колись.
І я шепчу: «Спокійно, Іпполіте…» –
Із радості та суму сміючись.

***
Открыта жизнь нетриумфальной аркой
Пока ещё на выезд и на въезд.
Ещё под ней нет-нет да звякнет чарка,
И каждый лист весенний – благовест…
Но всё воспоминанием овито,
Давно сбылось – вчера ли? Век назад?
А я шепчу: “Спокойно, Ипполит…”, и
Ликую так, что и печалям рад…

***
Скажи мені, любко: а де б ти
(Чи відповідь ти не даси?)
Знайшла ще такого адепта
Твоєї п’янкої краси?
Скажи мені, казко: чи рівність
Існує на світі, чи ні,
Коли твоя дивна чарівність
Життя перекрила мені?

***
Скажи мне, любимая, где б ты
Нашла (да ответишь ли ты?)
Другого такого адепта
Пьянящей твоей красоты?
Ответь, моя сказка, сначала:
Да равенство есть ли вообще,
Когда твои дивные чары
Мне застят порядок вещей?..

***
Снилася мить володіння
Тілом священним твоїм.
Вранці все взялося тінню
І перекинулось в дим.
Всі ці рокѝ пережиті
І перебуті дарма –
Щό вони всі перед миттю?..
Миттю, якої нема?..

***
Снился момент овладенья
Телом священным твоим.
Утром подёрнулся тенью
Сон, превратившийся в дым.
Годы как прошлого иго,
Зря разбазаренный свет –
Что это всё перед мигом?..
Мигом, которого нет?..

***
Ну, що ти впер сумний свій погляд
В якийсь невидимий предмет?
Ще ж бˈється знамено на щоглі,
Й життєвий тягнеться сюжет.
В душί ще чути полихання
Святого Божого вогню…
Що, не дає плодів кохання?
Але ж цвіте у славу дню!
Що, відійшли в минуле ласки?
Але ж минуле не пройшло –
Пригадуй чарівної казки
Солодке та незмите тло.
Посохли деякі прикраси
На кипарисові подій.
Та поки чуєш ти: «Михасик…», –
Пожди, друзяко, не старій!

***
Ну что ловить печальным взглядом
Недосягаемый предмет?
Ещё знамёна виться рады,
И льётся жизненный сюжет.
И всё полней душа с годами
Святого Божьего огня.
И хоть любовь скудна плодами,
Зато цветёт во славу дня!
Хоть прошлое уносит ласки,
Пережитое не прошло.
Припоминай волшебной сказки
Былую сладость и тепло.
И что – усохшие детали
На кипарисе бытия?
Покуда слышится : “Михайлик…” –
Не старится душа твоя.

***
Мені вже не потрібні трилери
Та фільми з монстрами, ачей:
Я двічі й тричі вже розстріяний
Двостволкою твоїх очей.
Та краще б я заливсь горілкою
Чи накурився наркотрав,
Ніж я б отак тремтів під вилкою
Двох безпощадних наддержав.
А втім… хай інтернешнл емністі
Простить, що я таке мелю:
Я просто тану від приємності
Цих розстрілів… Бо я ж л ю б л ю.

***
Хоть нынче триллеров не мерено,
Они приелись мне, ей-ей!..
Я трижды заживо расстрелянный
Двустволкою твоих очей.
Залиться б лучше водкой гадкою
И обкуриться в хлам травы,
Чем так под карею рогаткою
Дрожать от ног до головы…
А впрочем… Пусть простят мне ересь и
Что несусветицу мелю…
Я таю под магнитной прелестью
Расстрелов этих… Ведь л ю б л ю.

Альманах

***
Затьмарило мене цією Жінкою.
Затьмарило, захмарило мене.
Я віршами всього себе видзвинькую –
Небесне перетворюю в земне.
Вже ледь ходжу, підтримуюсь ковінькою.
Ця Жінка мені подих перетне…
Я… віршами… всього… себе… видзвинькую –
В небесне перетворюю земне.

***
Меня затмило напрочь этой Женщиной.
Накрыло, закружило, замело.
Всего себя стихами к ней вызвенькивать:
В небесное земное перешло.
Едва хожу, пространство мне подпоркою.
И время… перехватывает… вдох,
А к ней летят стихи и сердце торкают –
Небесного с земным переполох…

***
Ну, ти в мене й жартівниця!
Все тобі – хи-хи й ха-ха.
А у мене в грудях птиця,
їй у серці не сидиться –
Чи далеко ж до гріха?
І чи винний я хоч мало,
Що ось так – згори й униз –
Цим нещастям пронизало
(І ні сіло і ні впало)
Мій елітний організм?
Від спокуси розум втрачу…
Я волаю: геть іди,
Щоб тебе я і не бачив…
Тільки так… не назавждѝ…

***
В мені твоя приваблива персона
Знов запалила згаслу вже свічу.
Тремчу, мов від хвороби Паркінсона,
Хоча це від кохання я тремчу…

***
Любовь – болезнь Паркинсона.
Дрожанье сердца, ног и рук.
Вот отчего дрожу я! – вдруг
Так ясно осознал спросонок…

***
Доиграешься, шутница!
Всё хи-хи тебе, ха-ха…
У меня в застенке птице
Между рёбер не сидится.
Далеко ли до греха?
Разве я в напасти винен,
Что продольно – сверху вниз –
Этой молнией лавинной,
Просверком располовинен
Мой элитный организм?
В искушенье ум утратив,
Сгинь – шепчу – к шутам ко всем!
Не являйся до утра ты,
Сгинь! Но так, не насовсем…

***
Кохана, не потрібно сачкувати
Й робити вигляд, що мене нема.
Я є, підстаркувато-сучкуватий,
Й мене ще більш зістарила зима.
Але я є, з цим варто рахуватись,
Заздалегідь не списувать в архів.
І я не поручусь, що сучкуватість
Не записав би я собі в актив…

***
Любимая, не нужно сачковать и
Пытаться делать вид, что нет меня.
Я есть, хотя в летах и сучковатый.
Зима, увы, старит день ото дня…
Но всё ж я есть. И в планах нет – сдаваться.
Не спишешь раньше времени в архив.
И я не поручусь, что сучковатость
Не записал бы я себе в актив.

***
Неспішно вікові думки
Проходять крізь мій зрілий мозок,
Немов над плесами рікѝ
Завис туман на верболозах.
Куди спішити цим думкам?
Що перетворювати в дійсність?
Їх стільки перетліло в хлам –
Сміттєзавод їх всі не вмістить.
А якщо є одна чи дві,
Які пульсують соком раннім,
То будьте радісні й живі
З моїм негаснучим коханням!

***
Неспешны мысли и легки,
Текут сквозь зрелый возраст: воздух
Плывёт над плёсами реки,
Завис туман на верболозах.
Куда им на перекладных
Спешить, меняя явь без спросу?
Эх, столько в хлам сгорело их,
Что не вместить мусоровозу.
А если есть одна иль две,
Что утра пульс наполнят новью,
То будьте счастливы в родстве
С моей негаснущей любовью!

***
Допоки я у вічність ще не вмерз,
Мене вертають мрії відлетілі
Про схиленість над пупʾянками перс
На непристойно молодому тілі.
О так, ми, звісно, двоє не святі…
Але буває, мабуть, інша святість –
Рука з рукою нерозривно взятись
І кинутись в перетини світів –
Туди, де млосно треться паралель
Об пружність і жагу меридіана.
Наш ніжний гімн освятить юний Лель,
І у цноті замружиться Діана…

***
Покуда в вечность я ещё не вмёрз,
Лечу в мечтах о несказанной неге,
Поклонах у нагих бутонов роз
На непристойно молодом побеге.
Мы оба не святые, век суров…
Но в этом святость, а не святотатство:
Чтоб за руки неразделимо взяться
И броситься в скрещение миров.
Туда, где нежно трётся параллель
О жаждущий напор меридиана…
Наш нежный гимн освятит юный Лель,
В смущении зажмурится Диана…

***
Я закохався випадково
У заборонену істоту,
І навіть знайдена підкова
Не обіцяє щастя квоту.
Мені ж не квоту – хоч краплинку
Перехопити б на льоту…
Вдивляюсь, як в богиню, в жінку,
В позаможливу ліпоту.
Я не дитина, не хлопчисько.
Нового в жінці вже ж нема.
Та клякну, як побачу зблизька
Це сяйво… А навкруг пітьма…

***
Нашёл подкову – не сгодилась
На счастье – где оно, не знаю,
Зачем Она мне полюбилась,
Запретная и неземная…
Не ведаю, отпустит Бог ли
Хоть каплю счастья на лету:
В божественный вглядеться облик,
В заоблачную красоту.
Давно не мальчик, но немею,
Хоть прелесть женская не внове.
Увижу рядом – обомлею:
Сиянье… А вокруг темно мне…

***
Дивлюсь на Вас – і сам себе ловлю
На тім, що наближаюсь до любові.
І хочеться сказати «I love You»,
Але бракує знань в англійській мові.
І хочеться забути все-превсе:
Всіх фрау, леді, і медам, і женщин…
Шекспір,
Як вир,
До Вас мене несе.
To love or not to love – that is the question.

***
Смотрю на Вас – и сам себя ловлю
На том, что ближе к тайне златоустой,
И хочется сказать Вам «I love You»,
Да вот английских слов, увы, не густо.
И хочется “забить” на всё-превсё,
Забыть всех фрау, миссис, прочих женщин…
Шекспир – как вихрь, что к Вам меня несёт.
To love or not to love – that is the question.

***
Я чаював з тобою так натхненно…
Запраглося побути тет-а-тет,
І стюард за якихось три ієни
Відвів нас ув окремий кабінет.
Крутили гейші десь танок звабливий,
Вилазячи нескромно з кімоно.
А я з тобою був такий щасливий,
Яким бувають тільки у кіно.
Цвів за вікном садочок із камінням.
Навколо був лише японський стиль…
Я руку цілував тобі з невмінням,
Зваливши з столу перечницю й сіль.
Ти бережно мене відсторонила,
Поправила прикраси осяйні…
Японіє, навіщо ти наснила
Оманливу феєрію мені?

***
Чаёвничать с тобою вдохновенно
Наедине хотелось, тет-а-тет,
И нас двоих всего лишь за три иены
Отвёл стюарт в отдельный кабинет.
И гейши танцевали не стыдливо,
Не выпрыгнув едва из кимоно,
А я с тобою был таким счастливым,
Каким бывают разве что в кино.
За окнами цвёл сад. И каменели
Камелии: сплошной японский стиль.
К твоей руке склонившись неумело,
Я со стола смахнул саке бутыль.
Меня ты аккуратно отстранила,
Поправила сияющую брошь…
Япония, за что ты мне наснилась?
Зачем обманный сон был так хорош?..

***
До тебе схилили дерéва
Оголене вітром гілля…
Кохана моя Королево,
Не кидай свого Короля!
Давно вже живе він на світі,
Його підтоптало життя.
Не раз його сльόзи пролиті
Над тим, щό пішло в небуття.
Його Королівська Величність
Стуманеним зором своїм
Дивилась не раз в потойбічність
І бачила з острахом дим.
Та жить Королю не набридло,
Тим паче із часу того,
Як ти закріпилась осідло
В душевній оселі його.
Тепер мерехтить все рожево
І стелиться квітом земля.
…Кохана моя Королево,
Не кидай свого Короля!

***
К ногам твоим ветви деревьев
Склонились почтения для.
Возлюбленная королева,
Прими своего короля!
Теряясь в величии тронном,
Туманилась взгляда свеча.
Луч света он в потустороннем,
Искал, но лишь дым замечал…
Но жизнь улыбнулась монарху,
Когда ты, печаль затушив,
Навек воцарилась подарком
В светлице усталой души.
Теперь зацвела-заалела
И розами дышит земля.
Возлюбленная королева,
Прими своего короля.

***
Небесні розверзлися хлябі,
І дощ поливає з відрà.
Не то що професору – й жабі
Все ясно: осіння порà.
Вона і сама вже не рада,
Та доля така, як назло.
Встромля падолист листопада
У річку загуслу весло.
Світанки пізніші й темніші.
І ранні такі вечори…
І тягнуть польовочки-миші,
Що знайдуть, усе до норѝ.

***
Разверзлись небесные хляби,
Дождь хлюпает, как из ведра.
Профессору ясно и жабе,
Что осень бредёт по дворам.
Она и сама уж не рада.
Такая судьба, как назло.
Плывёт падолист листопада,
Гребёт, мочит в речке весло.
Рассветы позднее и тише,
И вечер прядёт темноту,
И прячут полёвочки-мыши
По норам всё то, что найдут.

***
О, як казково нам удвох
Не помічати подих часу!
І нас благословляє Бог
І розтина над нами рясу.
А час летить… І от уже
Я перед Космосом і Богом.
Я чую вирок – за порогом,
Де Янгол спокій стереже.
Бо все минає. Й це мине.
І, з іншим в пристраснім розмаї,
Згадаєш раптом ти мене –
Мене, якого вже немає.

***
Как вместе сказочно сейчас
Дышать друг другом час за часом!
И Бог благославляет нас,
Небесную откинув рясу.
Минает время день деньской.
И я пред Космосом и Богом,
И приговор не за порогом,
Где Ангел стережёт покой.
Ведь всё проходит, замкнут круг.
И ты, с другим в мечтах о чуде
Кружа, меня припомнишь вдруг,
Когда меня уже не будет.

***
Ти спиш, моя кохана, тишком-нишком.
Легкі твої такі невинні сни.
Тебе оберігаючи, над ліжком
Кружляють світлі виблиски весни.
Злітаються сюди передранкові
Ще ледь чутливі мрії про любов.
А я вже обпалив тебе любов’ю…
Схилився… Й сам себе переборов…

***
Любимая, ты спишь. И наблюдать я
Не устаю твои ночные сны.
Тебя оберегая, над кроватью
Кружатся стайкой отсветы весны,
Слетаются рассветные толпою
Мечты, прося: ещё раз про любовь!
И я, воспламенённый, над тобою
Склонился, сам себя переборов…

***
Двоє намислили зустріч.
Зустріч примарилась їм
Без лососини та устриць;
Їм непотрібні екстрим,
Райські хороми та люстри –
Тільки інтим…

Проти стоять перепони.
Проти суспільство, мораль,
Кодекс сімейний, закони,
Радість чужа та печаль.
Але найвище над всім –
Тільки інтим…

Це не придумане ними –
Це закодоване їм.
Ангел витає незримий
Над безсердеччям людським.
Любий… Моя ти любима…
Тільки інтим…

***
Двое задумали в встречу.
Встреча привиделась им.
Устрицы?.. Только лишь вечер,
В коем не нужен экстрим,
Роскошь, хоромы и люстры.
Только интим!

Против стоят перепоны,
Общество, быт и мораль,
Кодекс семейный, законы,
Радость чужая, печаль…
Впрочем, важнее двоим
Только интим.

То не придумано ими –
Кодом сниспущено им.
Ангел витает незримый
Над бессердечьем людским.
Милая… Милый, любимый…
Только интим.

***
Чи то сон, чи тільки марення?
Чи, можливо, так і так?
Небо трішечки захмарене…
І годинник «тікі-так»…
Чи фантом? Чи мрія здійснена?
Чи уже з’єднав їх Бог?
І чека людьми не визнана
Шлюбна ніч для нас обох…

***
Это сон или видение?
Или может – так и так?
Небо хмурится, в беде виня
Спешный бег часов: “тик-так”.
То фантом? Мечта свершённая?
Свёл ли Бог до пары их?
Ночь венчально-запрещённая
Поджидает нас двоих.

***
Відійти до Бога уві сні –
Заповітна мрія та надія…
Хай земля народжує й радіє,
Хай птахи співають навесні.
Тільки стихнуть грόзи навісні,
Спиниться сердечне стукотіння…
І майне останнім це хотіння –
Відійти до Бога уві сні.

***
Отойти бы к Господу во сне –
Заповедная мечта-надежда.
Пусть родит и радует, как прежде,
Вся земля, и птицы льнут к весне.
Стихнет рокот гроз, в грудном дому
Сердца стук замрёт и вдруг замолкнет,
Словно перед Господом замолвит
Слово: отойти б во сне к нему.

***
І хочеться теплẚ. І не лише від груби.
Навіщо ж нам Господь подарував
Чутливі руки та тремтливі губи
Й жіночим тілом нас зачарував?
І хочеться теплẚ. Без нього щастя мати
Не можемо – то мýка б лиш була.
Тож пригорнись до мене. Бо жива ти
Лише тому, що хочеться теплẚ…

***
Так хочется тепла. Ведь Богом не на убыль
Дарованы началом всех начал
Блажные руки, трепетные губы,
Очарованье женского плеча?
Так хочется тепла. От мерзлоты дрожим мы,
В ней наша жизнь лишь мукой бы была.
Прильни ко мне скорей. Мы ведь и живы
Лишь потому, что хочется тепла…

***
До мене хоче підступити вік,
Хоч я його і знати не бажаю,
Бо іншого чекаю урожаю
Із-під жіночих лагідних повік.
А вік нахабно стукає в вікно:
Забув, мовляв, коли ти народився?
Навіщо ти так смішно нарядився,
Мов дурень в дуркуватому кіно?..
Ні, клятий віку, не забув, авжеж.
Але твоїм підлеглим я не буду.
Кохаю я. і рву твою облуду
В емоції, яка не знає меж.

***
Безбожно подступает возраст-век,
Хотя его и знать я не желаю,
Другого ожидая урожая,
Где светит нежность из-под женских век…
А возраст мой опять стучит в окно:
– Ты что, блажной, забыл, когда родился?..
Зачем шутом ты снова нарядился,
Посмешищем истлевшего кино?..
– Нет, возраст, не забыл, но падать ниц,
Быть подчинённым – не моё, не буду.
Твоё притворство рву во имя чуда
Моей любви, не знающей границ.

***
А життя, як не дивно, триває
Та ще й кличе з собою у путь
Десь далеко, куди ні трамваї,
Ні маршрутки, ні буси не йдуть.
Десь далеко… І десь незбагненно,
Де душа хоч-не-хоч затремтить,
Кров з артерій полине у вени
І назад перелине за мить.
Ні, не треба. Там близько до краю.
Я з дитинства боюсь висоти…
Я, можливо, ще встигну до раю.
Краще тут я ще дýшу покраю,
Де живеш – хай на віддалі – ти.

***
Жизнь пока не прошла, как ни странно,
Да ещё и ведёт за собой
В те края, в те далёкие страны,
Где не ходит трамвай голубой.
Где за далью манящей мгновенно
Исцеляется дрожь в нас самих,
Хлещет кровь из артерий по венам
И назад возвращается в миг.
Нет, не надо. Там близко до края,
С детства ведаю страх высоты.
И пока не добрался до рая,
Душу рву, в те края погоняя,
Где живёшь – пусть на выселках – ты.

***
Моя кохана, ти уже не спиш
І ждеш уже від мене привітання?
Я вже зайняв ранковий свій рубіж
І з нього шлю тобі своє кохання!
Забудь тривоги, бо життя трива
І ланцюжок бажань не перервався…
Зачаті у співніжності слова
Я нині дарувать тобі зібрався.
Якщо ж колись замуляться слова,
Що скріплені коханням і печаттю, –
Згадай канву, щό повсякчас жива
І передує клятві та зачаттю.

***
Любимая, ведь ты не спишь уже
И от меня ждёшь раннего привета?
Я ж на своём всегдашнем рубеже
И шлю тебе любовь в лучах рассвета.
Забудь тревоги, чувственность жива,
И не прервать желаний вереницу.
В сонежности зачатые слова –
Дары, что лишь тебе должны дариться.
И если помутятся вдруг слова,
Скреплённые любовью и печатью, –
Канву припомни, что всегда жива,
Предшествуя и клятве, и зачатью…

***
Мені вже так бракує слів…
Та я й не виражу словами
Того, що нині поміж нами
Залишив наш таємний спів.
Бажань солодких дивний глузд
Не може вийти на поверхню…
Хай наше дихання зашерхне
Від нецілованості вуст.

***
О как мне слов недостаёт…
Да и не выразить словами,
Того, что нынче между нами
Трепещет втуне и поёт…
Вовне желаний дивных куст,
Не может прорасти наружу,
И выдыхают души стужу
От нецелованности уст.

***
У серця є діапазон?
Я думаю, його немає.
Який вже рік без перепон
Воно так жадібно кохає.
Який вже рік воно чека,
Що, ніби з неба, простягнеться
Жіноча лагідна рука
Й закохане погладить серце.
Життя привчило до чекань
І до надій на дивне диво.
Скажіть, тремтливі інь і янь:
Чи встигну бути я щасливим?

***
У сердца ль есть диапазон?
Нет, раз оно так безоглядно
Который год, который сон
Без продыха всё любит жадно…
Который год устало ждёт,
Что, наконец, не шутки ради,
Вдруг нежная рука замрёт
Над ним, влюблённым, и погладит…
А жизнь морочит: жди, не вянь.
Надежды чудо молчаливо.
Скажите, братья Инь и Янь,
Успею ли побыть счастливым?

Криниця

Серед троянд – серед сміття,
Серед овацій – серед глуму
Трива життя
Буя життя –
Криниця радощів і суму.
Себе в собі перебороть
І з сéрця витравить негоже
Я мушу встигнути… Й Господь
Мені, я вірю, допоможе.

Родник

Средь света роз и сора лжи,
Среди оваций, пересудов
Искрится жизнь,
буяет жизнь –
Родник тоски, источник чуда…
Себя в себе перебороть,
Из сердца вытравить негоже.
Успеть бы только… И Господь
Мне – свято верую – поможет…

Ирина Юрчук – перевод с украинского
Михаил Лецкин – стихи на украинском языке
Художник Маша Цвет, г Минск