Зинаида ВИЛЬКОРИЦКАЯ | Просто Мария

Просто Мария

«Вы не видели моего Петю? Я проснулась, а его нет. И Сильва, собака наша, куда-то подевалась. Она с ним? Точно с ним? На рыбалке? Спасибо! Большое спасибо! Вы меня успокоили! Я думала, со мной что-то не то… Оказывается, со мной все в порядке. Почему же всё вокруг странным образом изменилось? Дом, где я живу… Не мой он. У меня другой был. Не обгорелый и не разрушенный. Красивый. С беседкой из винограда и розами. Наверное, мне надо для памяти съесть цветок сирени с пятью лепестками – и все пройдет. Я ничего не помню лишь потому, что сейчас не сезон сирени».

… Во двор, где жила Мария, прилетели три снаряда. Половина дома сгорела, половина разрушена и смотрит пустыми глазницами выбитых окон. Комнату, где муж Петя дремал на диване, разворотило прямым попаданием. От Пети ничего не осталось. Прямое попадание – лучше, чем мучиться, истекая кровью, правда? А Сильва… Ее вместе с будкой отбросило на крышу и придушило цепью. Мария – выжившая, но не совсем живая. Взамен своей привычной жизни она получила ее крохотный кусочек. Какой уж есть, но свой. И память потихоньку возвращается, только сердце болит на разрыв.

«Зачем я Сильву привязала, дура старая? Не хотела, чтобы она в магазин за мной бежала.  Совсем я спятила. С кем разговариваю? Кого спрашиваю? Никого же нет рядом… Пети моего дорогого нет, а я живая, только в память раненая. Руки целы, ноги целы… Сарай добротный, можно жить. Можно и уехать, но куда? По всей Украине бьют ракетами. Хотят, чтобы страх сделал из нас не людей, а их подобие. Наши хлопцы оркам дают прикурить – будь здоров, а мы помогаем, чем можем. Хотим нашу жизнь вернуть назад – и вернем. Не такую, как была, но все равно нашу».

… Когда от далеких «бахов» и «бухов» вздрагивают стены, самое время варить сливовое варенье. Оно напоминает о доме, увитом виноградом и пропахшем розами, потому что варится для самых дорогих людей. Долго ли умеючи? Без света, без газа, в алюминиевом тазике – на кирпичах и вишневых ветках, с запахом на всю округу!

«Ко мне пес приблудился. Я его назвала Сильвер. Старенький, глуховатый, подслеповатый. От меня – ни на шаг. Охраняет тазик с вареньем. К вечеру ребята из теробороны зайти обещали. Не для себя, для них стараюсь. Я им и пирожков с яблоками напекла. Кирпичная печка чудом от летней кухни осталась. Мешок муки сосед Микола принес. Мы наших мальчиков голодными не оставим. Надо их побаловать и себя чем-то занять. Кто я такая? Просто Мария. Завтра картошку копать буду. Мы ее с Петей сажали. Какими красивыми ровненькими рядочками она взошла – сердце радовалось. Вареников с картошкой ребятам налеплю и любовью приправлю. Наши гуляйпольские хозяйки на всю Украину славятся. А весной, как всегда, зацветут вишни…»

… Нам всем не хватает мирного неба и спокойной жизни. Есть ли такое место на Земле?..

Зинаида Вилькорицкая

ПРОСТО МАРІЯ

«Ви не бачили мого Петрика? Я прокинулася, а його нема. І Сільва, собака наша, кудись поділася. Вона із ним? Точно з ним? На риболовлі? Дякую! Щиро дякую! Ви мене заспокоїли! Я думала, зі мною щось не те… Виявляється, зі мною все гаразд. Чому ж усе навколо дивним чином змінилося? Будинок, в якому я живу… Не мій він. В мене інший був. Не обгорілий і не зруйнований. Гарний. З альтанкою виноградною і трояндами. Напевно, мені треба для пам’яті з’їсти квітку бузку з п’ятьма пелюстками – і все минеться. Я нічого не пам’ятаю лише тому, що зараз не сезон бузку».

…На подвір’я, де жила Марія, прилетіли три снаряди. Половина будинку згоріла, половину ж було зруйновано, і дивиться вона тепер порожніми очницями вибитих вікон. Кімнату, де чоловік Петро дрімав на дивані, рознесло вщент прямим попаданням. Від Петі нічого не лишилося. Пряме влучення – краще, ніж мучитися, стікаючи кров’ю, правда? А Сільва… Її разом із будкою відкинуло на дах і придушило ланцюгом. Марія – вижила, але не зовсім жива. Замість свого звичного життя вона отримала крихітний його шматочок. Який є, але свій. І пам’ять поволі повертається, тільки серце болить, аж розривається.

«Навіщо я Сільву прив’язала, стара дурепа? Не хотіла, щоб вона до магазину за мною бігла. Зовсім я з глузду з’їхала. З ким розмовляю? Кого питаю? Нікого ж нема поряд… Петруся мого дорогого немає, а я жива, тільки у пам’ять поранена. Руки цілі, ноги цілі… Сарай добротний, можна жити. Можна й виїхати, але куди? По всій Україні б’ють ракетами. Хочуть, щоб страх зробив із нас не людей, а їхню подобу. Наші хлопці оркам дають прикурити – будь здоров, а ми допомагаємо, чим можемо. Хочемо наше життя повернути назад – і повернемо. Не таке, як було, але все одно наше».

… Коли від далеких «бахів» і «бухів» здригаються стіни, саме час варити сливове варення. Воно нагадує про будинок, оповитий виноградом і пропахлий трояндами, бо вариться для найдорожчих людей. Чи довго вміючи? Без світла, без газу, в алюмінієвому тазику – на цеглинах та багатті з вишневого хмизу, із запахом на всю округу!

«До мене пес приблудився. Я назвала його Сільвер. Старенький, глухуватий, підсліпуватий. Від мене – ні на крок. Охороняє тазик із варенням. Надвечір хлопці з тероборони зайти обіцяли. Не для себе, для них стараюсь. Я їм і пиріжків іще з яблуками напекла. Цегляна грубка дивом від літньої кухні залишилася. Мішок борошна сусід Микола приніс. Ми наших хлопчиків голодними не залишимо. Треба їх побалувати і себе чимось зайняти. Хто я така? Просто Марія. Завтра картоплю копатиму. Ми її з Петрусем садили. Такими гарними рівними рядочками вона зійшла – аж серце раділо. Вареників з картоплею хлопцям наліплю та любов’ю приправлю. Наші гуляйпільські господині на всю Україну славляться. А навесні, як завжди, знову зацвітуть вишні…»

… Нам усім не вистачає мирного неба та спокійного життя. Чи є таке місце на Землі?

Зінаїда Вількорицька