Олег ГОНЧАРЕНКО | Спогад про майбутнє

В этом году – много потерь. Вот и Олег Гончаренко покинул наш жестокий мир, но навсегда остался в своих стихах, нашей памяти, наших сердцах.

Поэт, писатель, философ, публицист, краевед, переводчик, общественный деятель. Автор около сорока книг разных жанров. Лауреат более двадцати пяти украинских и международных премий родился 5 августа 1959 г. в Казахстане (г. Темиртау), жил в Украине (г. Мелитополь), умер 20 июня 2024 г. в Эстонии (г. Тарту).

Угасла земная звезда по имени Олег Гончаренко. Теперь этот свет льется с небес.

Он говорил: «Я відаю все, що було, я бачу все, що є, я вірую в те, що буде».

Его слово могло исцелить, заклеймить, обжечь… В каждом произведении – тонкий подтекст и яркий протест мощного таланта.
Я всегда говорила Олегу: «Червона Рута твоєї творчості цвістиме вічно».

Он отвечал: «Тримаймося, сестричко! Якщо негоді здається, що вона вас зламала остаточно, це ще не привід їй так само остаточно повірити. Принаймні, поки є хоч маленька можливість триматися землі, противитись загину… тримаймося. Лише перед небом і дуби стають навколішки… Бо схилитися до землі перед небом дозволено навіть могутнім дубам… Деякі і мертві дерева – славні пам’ятники собі живим… Я прошу вас – живіть! Це все, що й хотів вам сказати сьогодні, люди…».

«Новый Континент» скорбит о безвременном уходе нашего постоянного автора и продолжает нести мудрость его творчества вам, дорогие читатели.

Редактор американо-израильского литературно-художественного альманаха «Новый Континент» Зинаида Вилькорицкая

СПОГАД ПРО МАЙБУТНЄ

СПОГАД ПРО МАЙБУТНЄ

Здається, Всесвіт виглядає бездоганно.
Отвердли вимоги, для композицій чинні:
завмерла ніч у тебе під ногами..,
насущний день бринить перед очима..,
за спиною минуле причаїлось..,
і часом вітер музику мете…
Ти знов блукаєш згадками чиїмись –
сам згадка (й сам не знаючи про те).
Ти суть себе ще в Бога вкрасти ладен
(хоча й старий…), але і те дарма,
бо у дзьобах премудрих астролябій,
крім пусти, нічогісінько нема!
Пророцтва згублено календарів трипільських…
В сум закотилось Колесо Буття…
Себе вмовляєш стомлено: «Кріпися!
Це ж – битва не на смерть, а на життя!»
Можливо ти б давно прокляв усе це,
та нікому тебе змінить в борні.
Ти – Мудрий Сторож, і твій герб – жагуче серце
у пломеніючому золотом вікні.
На тебе вже давно відлито кулю
(кружляє поки десь найменшою з планет)…
Але ти будеш! Ти – намріяний в минулім
(тобою ж!) вічний Вічності секрет.

***

ІДУ

Іду кудись тихенько звідтіля,
де вись і даль ще мірялись на схлип…
Мій хліб такий же чорний, як земля…
Моя земля така ж тверда, як хліб…
А ще вони, як спомини, гіркі
й важкі, немов гріхи на вагах Бога…
Таких, здається, більш й нема ні в кого…
Волога, мов розплавлена, дорога…
Дерева голі… Збурені граки…
Непевні кроки… Втрачені роки…
Іду кудись від хати в тім саду,
де нас було у матері – три сина…
Вже за двома голосить далеч синя…
А я іще кудись уперто йду…

***

Поворожи мені на вранішній росі,
яку із трав зібрала ти в долоню.
Нехай пророцтва хоч і мрячні, і холодні,
на ворожбу ту випадуть усі.
Настала осінь ось «у всій своїй красі»…
Тумани срібло сиплять знов на скроні…
Поворожи мені на вранішній росі,
яку із трав зібрала ти в долоню.
Вже доля шле, як Бога не проси,
замість висот, лиш пропасті бездонні…
Тому й речу тобі, моїй прекрасній донні:
«Хоч ти крізь пальці злу журу просій –
поворожи мені на вранішній росі!»

***

ВЕСНА

Люди кажуть: «Весна…» Каже те й календар.
То чому ж на душі так безмежно зимово?
Наче у чужину повертаюся знову –
в край горілки замерзлої, зла і нездар.
Я так довго ізвідти вертався колись,
і кривавими краплями мітив дорогу,
і молився Полярній Зорі, а не Богу,
щоб прогнози печальників не відбулись.
Я дійшов! І упав, і, цілуючи землю,
вив! Крізь серце мені проростала трава.
І у серці там рідні, знайомі Слова
розгорялися віщо, як радісне зело.
Я старався слова ті складати в пісні
(неофіт, ще неляканий фальшю щодення).
Але скоро у Вічність полинула неня…
Потім стали і батьку вже яві тісні…
І народ мій, і рід відштовхнули мене.
І пісні розмітає вітрисько на луни.
І зима, що розверзлась на зміну теплу нив,
мабуть, більше ніколи уже не мине!
Люди кажуть: «Весна…» Каже те й календар.
Знов гукає інстинкт у незнаності вир іти.
Що мені залишається, окрім повірити
у прикмети, сприйнявши і тугу, як дар?…

***

Поняття є прості, як двічі два,
такі собі життєві аксіоми.
Ну, не росте на камені трава!
Так і людина погиба без дому…
І не буває річки без води!
І лише пуста – без засіву поле!
Людино, лиш за вчинками суди
себе саму, а не кивай на «долю».
І сонце лиш на сході устає.
А ввечері на заході згасає.
Якщо продбав призначення своє,
то й не журись, що перемог немає.
Десь просто розмінявся на слова?
Жни, що посіяв, – правди ніде діти.
Поняття є прості, як двічі два,
які без волі Бога не змінити:
Вітчизна, мрія, істина, любов,
надія, віра, музика, натхнення…
Якщо у змагу відступаєш знов –
ти знову відступаєшся від нені,
від батька і від Господа, вважай.
Собою будь, а більшого й не треба!
Людино, яким буде твій врожай,
як двічі два, залежить лиш від тебе.

22.03.2023

***

***

Оте сакральне «Бути чи не бути?»
звучить фальшиво в безкраї степів:
тут серце й розум накипають суттю –
Усесвітом, який нараз зацвів!
Тут просяваєш мудрістю пелюстки.
Тут символами й тиша промовля.
Тут душу все одно ти не відпустиш
далі криничного старого журавля.
Бо що тобі, і нащо тобі – хмари,
якщо є отакий веселий світ?!
Навіщо й сили витрачати марно
в потугах вище вишнього злетіть?
Забудеться, що й дні бувають сірі.
«Вже осінь відбулась? Хіба! Коли?!»
Надривна і наривна де зневіра?
Її крилом степи ці відтяли.

20.03.2023.

***

Так мало нас лишилось на землі –
останніх могікан чи лемурян, чи скіфів
готових (навіть іншим на потіху!)
шукать Вогонь в затоптаній золі.
Сміються: «Він зачах, Чудес Очаг!
Ви й так «з привітом»… Нащо вам привіти?!»
А я і ти, (а ми!) йдемо по світу,
просвітлені і з Ангелом в очах.
Ти ждеш мене. А я люблю тебе.
Не грішно… Гірко… З горем… Не за гроші…
А лиш тому, що «дні стоять хороші»,
«буя весна», «ми стрілись» і т.д.
Нам і дощі – погода для походу,
час стрибнути не в гречку, а в жита,
Тому «сувору істину життя»
по краплі ми спиваємо – по ходу.
Навіщо нам судомний «ситих» досвід?
Хто пив снагу з коханого лиця,
той знає: краплі схожі на серця!
І, врешті-решт, цього для щастя досить.
* * *
Дійдіть, воли, куди я не дійду.
Тягніть цей світ, як сотні літ тягнули
через війну, татьбу, журу, біду,
через криваві терни і замули
вчорашніх слів й давноминулих снів,
в яких ні йоти істини і правди…
Гей-гей! І я до вчора ще просив
у чумаків поради Христа ради…
Тепер ні в кого не прошу нічого,
щоб знов не чути злого: «Не дамо!»
Я, як і ви, тягну своє ярмо
поближче до веселки і до Бога,
де й душі – на осонні, на виду…
Дійдіть, хоч ви, куди я не дійду!

 

***

А скільки б десь не пропадав,
завжди я думаю про тебе,
мій краю – на долоні неба,
де в росах зоряних отав
святилася моя душа співоча.
Я знаю, ждатимеш мене,
коли і смерть мене сягне,
і чужина десь застить очі.
Ні, ти не зрадиш, хоч би як
старалися судьба і люди,
навіть коли мене забуде
усяк – і рідник, і свояк.
Я повернуся! Їм на зло!
На щастя доні і коханій!
Відступлять сумніви й вагання
(а їх немало так було…),
коли торкнусь твоєї тверді,
коли ввіллюся в твій огром –
цей Материк, який добром
творили чесні й милосердні.
Твого я не боюся суду –
і докоряй, лиш не німій!
З тобою буду, краю мій,
коли мене уже й не буде…

***

Коли й болить, я всотую блакить
осіннього неляканого неба.
Найголовніше – не злякати мить,
а більше нічогісінько й не треба.
Найголовніше – вибрати своє
до крапельки, до рісочки, до денця:
той ще живий, хто суть безодень п’є,
аби не згаяти й останній, може, день цей.
«Mеmento mori»? Ні, нехай моря
мені шумлять урочистю моментів!
Моя щаслива, золота зоря –
іще не плід метафор й сентиментів.
Веселками вона ще виграє!
Я просто є. Ні, я незламно є!

***

Я прошу вас – живіть! Це все, що й хотів сказати вам сьогодні, люди…

Олег Гончаренко

Художник Юрій Нагулко